Читати книгу - "Що сказано"

Він не почув, як по щебеневій доріжці тупцяє Ґвен Макдональд.

— О, пан Забобон, як чудово! О, книжка!

Стефан підвівся і приклав капелюха до серця.

— Моє шанування, пані Макдональд. Так, книжка.

— Ба, з усіх можливих людей — про Рута[16]. Який дивний збіг. Я якраз іду на відкриття виставки в галереї. Спеціальна подія для літніх громадян. Ви чули такий вислів: «літні громадяни»?

Вони попідруч перейшли міст. Кремезна Ґвен, з густим сивим волоссям. Чеснот без ліку. Поблажлива до його акценту. В її присутності він завжди добирає слова.

— Ви чули про сховища? Президент гадає, на нас можуть росіяни напасти. Сховища по цілому місті. І знаєте, де? В підвалах шкіл і осель. Смішно. Ще й навчання збираються проводити. Кажуть дітям класти голови на парти. Проти атомної бомби. Думаєте, це допоможе? Чи росіяни щось такого зробили б?

Стефан проїхався ціпком по кам’яній кладці. Ця жінка змусила його змінити уявлення про красу. Вигин носа, високі вилиці, пишні груди. Ґвен Макдональд не мала нічого з того, що могло спокусити його, як колись, на пошуки солодких плотських утіх. Проте сумний тваринний порив дався чути, і захотілось покласти голову їй на плече. Старе серце розкрилося. Йому захотілося втягнути все в себе. Жадання. Жінки! Брат його побожний чоловік, а постраждав через них найбільше. Спочатку через Наталку загубив кар’єру, потім через коханку — життя.

Сам він також потурав своїм пристрастям. В результаті дещо проґавив: так і не пізнав насолоди тривалих інтимних стосунків. Однак холостяцьке життя тримало його в стані готовності; самоту він відганяв Платоном, шахами й нефільтрованим еротизмом Рубенса та Енґра. Почитував «Симпозіум» і подумував, чи не спіткав він, бува, Діотіму, не впізнавши її? Може, люди й справді прагнуть добра, — та тільки він надто мирський чоловік, з самих, що не є, нетрів лісу, аби могти бачити ясно. І все-таки, солодкий щем сьогоднішнього дня його не відпускав.

— Щось не так, пане Забобон?

Вона про щось питала.

— Росіяни хоч і родичі Чингісхану, але не думаю, що вони на це здатні. Тут вся справа в машинах. Усе від машин залежить.

В ту хвилю загроза кінця світу бентежила його менше, ніж думка, що він змарнував власне життя.

У віттях кленів замріяно лопотів вітер.

Потяг до мистецтва він цінував найбільше. Місцевий Пікассо ходив у бурому гольфі й учив учнів малювати зелені кружки й трикутники. Працювали вони з флуоресцентними фарбами. Хоча основа мистецтва — традиціоналізм. У релігійному плані портрети, які малює цей хлопець, такі ж цінні, як роботи да Вінчі. Як мистецтво вони — сміття.

— Ми побачимо на виставці твори пана Паркінсона?

— Аякже.

Він знову поплив. Ніяк не міг включитися в теперішній момент. Навіть при цій чуттєвій оказії. Тож вирішив повести балачку далі.

— Пані Макдональд, вам ніколи не здавалося, що каміння, дерева і навіть вода хочуть говорити? Я думаю, єдина відмінність між нами й об’єктивним світом є та, що ми маємо слова, аби дати інше життя речам, до яких належимо самі. Птахи, риби не потребують слів, аби стати собою. Ми — потребуємо. Нас творить мова, яку ми чуємо. Вибачте за ці дивні думки: їх вітер навіює. А ви так ласкаво слухаєте. Там, відкіля я приїхав, земля так довго силилася заговорити, що, боюся, коли вона нарешті зважиться, то заверещить. Я знаю, в Америці для мене місця нема. Я приїхав сюди помирати. Тут я годен хіба доглядати золотих рибок. Заняття, без сумніву, хороше. Я не нарікаю. Я не нещасний. По суті, навіть навпаки. Але що… ах, ми вже тут, у бібліотеці…

— А ось і пан Паркінсон. Агов, Френку!

Пані з Avon

Ластівка хотіла знову звідати ту радість, з якою ще дівчиськом гасала колись цвинтарями міста, що існувало, мабуть, лише в снах.

Підфарбовуючи очі й губи, вона розглядала себе в дзеркалі. Звідки ці зморшки?

— Мамо, ти знала батькового батька? Мамо, скажи, як розстрілювали батька, — Наталка в своєму кріслі сиділа нерухомо, як Будда. — А пам’ятаєш, як Едик стояв у комірчині на руках?

Ластівці бракувало того почуття цілі, яке всім їм прищепила війна. Співів, до яких змушував Аркадій, було замало. їй потрібна висока місія.

— Тату, як нам виховувати хлопчика?

Зенон якусь хвилину пихкав люлькою.

— Краще розповідайте йому про батьківщину. Він може стати в пригоді. Може, буде потрібний пізніше.

— Яке то життя серед мертвих?

— Непогане, ангелику. Зовсім не таке, як нам уявлялося у Колосмертному товаристві. Я був у Каліфорнії. У Метрополітен-опері. Важко то пояснити. Дехто з нас може йти, куди захоче. Інші мають обмеження. Бачила б ти натовпи у спальні Мерилін Монро вночі. А я — я навідуюся в Роздоріжжя. Шукаю Тура. Поки що ні сліду. Правда, помер він давненько. А скільки він всього знає!

— Чому ти не поговориш з мамою? Ти їй потрібен.

Зенон усміхнувся.

— Ми постійно спілкуємось, твоя мама і я. Ми завжди разом. Насправді вона проводить багато більше часу зі мною, ніж з тобою. Знаю, ти думаєш, вона з'їхала з глузду. Це не так, люба. Вона багато часу проводить зі мною.

— Чи правильно говорять священики?

— Все набагато складніше, ніж вони здатні розказати. У багатьох із них прозаїчна уява. І свої фетиші. Вони бачать лиш кілька кольорів: блакитний, червоний, золотий. Вхопили кілька деталей, як-от крила, — того не заперечую. Але це такий мізерний дріб’язок! Що люди знають про уяву Бога? Що можуть знати? Навіть мертвим вона незбагненна.

Одного ранку Ластівка прокинулася зі словом Париж в голові.

Вона пішла до спальні Бо, сіла на краю ліжка і трусила його за плече доти, доки він не прокинувся.

— Складай речі. Скоро їдемо в Париж.

Потім пішла до синьо-жовтого комода, витягала одяг і скидала на його синю з жовтим ковдру.

— Мамо, — мовив напуджений Бо. — Чому? Навіщо нам їхати в Париж?

— Тому що то центр краси і культури, — відповіла вона, здивована запитанням.

— Гаразд, — зітхнув він, потираючи очі.

Принаймні він не мусить відтискатися від підлоги.

Його не переконали. Але й сперечатися він не буде. А раптом це стане джерелом насолоди, як шоколадні цукерки з Macy's.

Можливо, Париж — саме те місце, де буде споруджено пам’ятник його мамі. Він над цим вже серйозно подумував.