Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Три місяці тому Богдан Шеремет радісно приймав мене на роботу, щоб не з’їхати з глузду від дзвінків та презентацій. Тепер виходило так, що він регулярно був на виїзді, щоб того ж самого не сталося від нашого спілкування. Та й спілкуванням це назвати було важко. А ще виявляється, в нашій справі, від настрою та поведінки керівництва напряму залежить фінансовий стан фірми. Дистриб’ютори, що весь час спостерігали понурі й мовчазні обличчя у приймальні, не вникали особливо в суть і думали, що є якийсь ризик. Тому працювали лише зі старими перевіреними клієнтами й продажі різко впали. А щоб не бачити мого «мертвого» вигляду та хоч якось підтримати філіали на плаву – Богдан весь час знаходився за межами міста. Він самостійно, без моєї допомоги, проводив презентації та мотався з лекціями по всіх містечках, куди тільки кликали його працівники.

Знаєте, тепер кожного дня я згадувала вислів, що людина може звикнути до всього. Ну, це коли потрапляє на безлюдний острів, або не дай Боже калічиться, чи ще щось. Спочатку втрачає розум та думає про самогубство, але ж потім починає звикати та й живе собі у новій якості. Так було і в наших відносинах. Ми з Богданом нікуди не рухались, а просто звикли, що інколи розмовляємо у справах. Це відчувалось і виглядало жахливо. Всередині, наче з’явилась смертельна хвороба, або застрягла величезна камінюка і давила та росла.

Якось Шеремет приїхав надвечір з Житомирщини та здавався дуже стомленим або, може, погано почувався. Він попросив мене зайти й допомогти розібратися у схемі продаж, бо новенькі дистриб’ютори наплутали у данних так, що просто жах! Я сіла спиною до нього за сусідній комп’ютер і почала «розмотувати той клубок». Справа пішла, але він був незадоволений та покликав до свого монітора.
– Та ні, ось тут у них «болячка»... – змучено вимовив він і показав ручкою на екрані помилки в числах, а потім кинув її на стіл, прикрив очі й схопив мене за руку та приклав до свого серця:
– А ще ось тут страшенний біль, бо ти не хочеш мене навіть вислухати. Я так більше не можу. Буду зачиняти офіс та поїду кудись геть...

Від його різкого дотику мої ноги підкосилися й затремтіли так, наче я зараз повинна була втратити свідомість. В очах стемніло, а серце забилось, як божевільне. Я тяжко зітхнула та злякано обхопила його всього, навіть не давши піднятись з крісла:
– Ні, не їдь! Мені байдуже, що і з ким у тебе було. Я без тебе не виживу. Ти ж бачиш я помираю...
На якусь мить мені здалося, що тиша завмерла по всьому місту, а не тільки в цій кімнаті. А потім він, мабуть теж відчув слабкість та не довіряв ще своєму розуму, бо неквапливо підвівся й зі стогоном мученика стис мене в обіймах:
– Господи! Я ж думав не діждусь, щоб ти мене помилувала... Та не було в мене ніде й нічого з того дня, як зрозумів, що кохаю лише одну у світі. Ти ж бачила, що порозганяв усіх. Не потрібен мені ніхто, тільки одна, що запала в кожну клітинку як найсолодша хвороба і вже немає спасіння. Невже про це треба казати?

Він ще не цілував, бо мабуть боявся, а просто ніжно пестив губами мою дурну голову і весь тремтів від радості та болю одночасно. І я, ненормальна, забула про свої «високі принципи» й жадібно притискалась до пульсуючих грудей, де рвалось до мене його воскресаюче серце...
– Богданчику, прости! Так, я дурна й дуже ревнива. Може це тому, що покохала єдиного на землі, вперше й навіки. А хто та жінка і чому ви фотографувались, як дуже близькі? Бачити таке страшенно боляче. Адже того вечора ти тільки-но клявся, що МІЙ...

Зараз він чомусь послабив обійми, а потім тихо опустився переді мною на коліна:
– Дівчинко моя кохана, прости старого дурня... Я винен і все поясню. Одна ти у мене на землі і повторювати я це буду невтомно до самої смерті.
Коли молодий був і нерозбірливий, дівчата чомусь весь час намагались мене звабити. Спочатку одружився зі стюардесою та ми жили кожен своїм життя й рідко перетинались. От і розійшлись. А потім з’явилась ось ця, прости мене Господи, модель. Я чесна людина й знову одружився, купив нам житло та через кілька місяців зрозумів, що вона закореніла наркоманка. Розлучився, лікував.
А потім побачив тут тебе і забув про всі свої нещастя. З першого погляду фанатично вірив, що станеш моєю. А коли стали одним цілим, то щастя затьмарило весь світ і бажання були лише з тобою і в тобі.
Ну, а те стерво мабуть зі своїми хворими дружками спалило мою квартиру. Та й це мені було байдуже. Я залишив їй всю страховку й попросив забути про моє існування, вона погодилась. Тільки попросила наостанок посидіти в кафе та зробити на пам’ять кілька фото. Я навіть значення цьому не надавав, так хотів швидше до тебе повернутись. Розумієш, маленька, спілкування з тобою зробило з мене знову чисте створіння і я почав безоглядно довіряти людям. А вона, тварюка, віддячила мені за доброту.
Златочко моя, молю: більше ніколи не сумнівайся в моїй вірності. Я кохаю тебе так, що швидше помру чи розчинюся у повітрі, але зрадити тобі не зможу. Скажи, тепер повірила? Бо я блаженно хочу тебе поцілувати, можна? – дивився знизу він на мене своїми неймовірно дорогими хижацькими очима і я відчувала, що тану і готова для нього на все, чого захоче.
– Прошу тебе, коханий, встань! Я ж не ікона, щоб переді мною стояти на колінах, – щасливо шепотіла я і ніжно пестила його розпалене обличчя.
– Для мене ти ікона: чиста і свята. Я навіть в церкві не схиляюсь на коліна. Але перед тобою мене так і тягне прочитати молитву. Пам’ятаєш, коли я лаявся з Жанною, а ти спитала: чим ще можеш допомогти? Я ледве стримався, щоб не сказати: просто будь моєю...
– Так, я пам’ятаю той шалений погляд. Ну все, Богданчику, поїхали додому! – потягнула я його нагору. – Ми все пробачили й забули, добре? Я неймовірно скучила за нашим затишком і за маленьким ліжечком, що дихає коханням...
– Господи, я ще не вірю! За весь цей час ні разу не лягав у наше ліжко. Не міг без тебе. Зажди хвилинку... – він якось зблід і я злякалась.
– Що трапилось, коханий? У тебе щось болить? – а Шеремет щасливо посміхнувся і знав, що я іще тупенька в цьому. Він потримався десь внизу і таємниче посміхнувся:
– Так, трішки. Але ж у мене є такі солодкі ліки... Ходімо швидше!