Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Він миттю вимкнув всю апаратуру, окинув божевільним поглядом свій кабінет і трохи сковано пішов на вихід. Зараз Богдан лагідно притримував мене, наче боявся відірватись та втратити з поля зору. А мені було так гаряче й солодко, що я тихенько раділа його шкіряному салону в авто. Якщо чесно, то за час нашого освідчення – моя білизна змокла до нитки і всередині щось приємно шкреблось та настирливо просило втамувати жіночу спрагу... І хоч я ще зовсім недавно була дурним дівчиськом, та за час розлуки і всіх тих переживань просто згорала від очікування, коли мій казковий хижак розірве на шматочки свою жадану здобич.

Донизу ми з’їхали в обіймах і в авто продовжували поглинати одне одного грішними й нетерплячими поглядами та передчували божевільні дива кохання. Спочатку я з острахом думала: як ми подолаємо дві «довгі» зупинки до нашого дому? Але коли виїхали на Басейну, заспокоїлась. Адже там виявилась така кількість автомобілів, що при всьому бажанні ні один збурений шаленим щастям водій і рипнутись не міг в щільному строю години пік. Тому ми просто повзли разом з усіма, наче дві маленькі покірні черепашки, тихо й слухняно.

В проміжках між смиканням авто блаженний від хвилювання Шеремет брав мене за руку та посміхався особливо загадково. А я розвернулась на сидінні до нього всім тілом та не могла відірвати погляду від мого сяючого боса.
– Любий мій, навіщо нам дано таке страшне Кохання? Воно ж може піднести за простір, а може роздавити, – філософствувала я, щоб відволіктись від вогню, що бушував у мені.
– Хіба ти проти? А я готовий палати в тобі до останнього подиху й мені більше нічого не треба у житті, – шаленів він.
– Ні, не проти. Хочу лише в тобі, тільки з ТОБОЮ...
Від наших зізнань Богдан похитав гарячою головою та щиро вимовив:
– Я так більше не можу! Поставлю на аварійку і дійдемо пішки.
– Ти серйозно покинеш свого красеня посеред цієї каші? – хазяйновито стримувала потік емоцій його мазохістка.
– Я зараз душу заклав би дияволу, тільки б опинитись у тобі на всю ніч...
– Який же ти грішний, мій коханий католику! Не треба нікому закладати твою святу душу, бо вона належить лише мені і я її нікому не віддам. Тим більше, що ми вже майже доїхали, – радісно стримувала я свого Шеремета, а він палав і щиро зваблював якнайшвидше відчути на собі всі його гріхи.