Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олександра

- Щось ти захекався. Вік дає про себе знати?

- Мені тридцять, а не шістдесят, - пихтить Рома, скидаючи швидкість на біговій доріжці, - просто кардіо – це не моє.

- Добре, діду, наступного разу у нас по плану силове тренування. А потім сходимо на пошту по твою пенсію.

- Я більше з тобою до залу не піду, а то у мене розпочнеться криза середнього віку і комплекс неповноцінності. У тебе навіть задишки немає.

- Роки практики, - знизую плечима теж сповільнюючи швидкість та закидаю волосся на одну сторону, - мені потрібно було кудись спрямовувати енергію, адже всидіти на місці завжди було важко, тому у непогожі дні наша квартира була схожа на епіцентр вибуху. Моя сестра зовсім не така. Найгірше було, коли я зламала руку після падіння з вишні, гіпс для мене був в'язницею. Здається, мама в той день посивіла, коли побачила, як через два дні я змусила свого друга допомогти його зняти татовим лобзиком.

- Та ти страшна людина! Моєму батьку не розказуй, а то він не дозволить мені з тобою дружити.

- Ну, бували й спокійні дні, - мимоволі посміхаюся, згадуючи той час, - коли з нами лишалася бабуся, то лише їй вдавалося мене втихомирити, заманивши на кухню шарудінням пакета з борошном.

- Наступного разу візьму з собою.

- Наступного разу можеш себе не мучити і спокійно від’їдати черевце, ти ж уже одружився, - ляпаю долонею йому по животі та нахиляюся за пляшкою з водою.

   Жадібно відпиваю, але давлюся першим же ковтком від звуку голосу, який чую за спиною.

- Добрий день, - серце пришвидшує ритм більше, ніж після сорокахвилинного  бігу.

- Вітаю, - першим озивається Роман.

   Повільно обертаюся та бачу, як вони тиснуть руки. Олег у чорних спортивних шортах до середини стегна та сірій футболці, яка обтягує рель’єфні м’язи. Руки складені перед грудьми, демонструючи міцні біцепси.

   Намагаюся зробити ще один ковток, щоб заспокоїтися, але знову закашлююся і вода з мене виливається через ніс, як зі слонячого хобота, обдаючи бризками Рому і Олег. Яка ганьба!

   Першим реагує Олег. Підскакує до мене та починає роздавати команди.

- Олесю, підійми руки вгору, - не чекаючи, коли виконаю його вказівки, починає стукати долонею поміж лопаток.

   У тому місці, де його долоня торкається оголеної шкіри між лямками спортивного топа, у шкіру впиваються колючі голки, які сковують м’язи спазмом та тягнуть низ живота. Ще тільки цього бракувало! Дурнувате тіло!

   Відхиляюся від його дотиків та гаркаю, розвертаючись:

- Сама впораюся!

   Олег киває головою та переводить погляд на Романа, який, на мій подив, починає до нього говорити:

- Зібрав усе необхідне?

- Так, вчора забрав відновлене свідоцтво про народження. Відвіз все в офіс.

- З дівчиною домовився? Дасть свідчення?

- Сьогодні планував, - переводить погляд на мене.

   І тут мене осяює розуміння. Чорт забирай! Здається, мої очі зараз виваляться з очних ямок і покотяться до виходу, аби не бачити, як підле стерво під іменем доля знову зіштовхує мене з цим чоловіком.

- Олеже, - до нас підпливає руда жінка орієнтовно років сорока та відразу хапає Олега за руку, - мені здається, я не надто рівно тримаю спину під час присідань. Поясніть ще раз, - треться об нього, як березнева кішка.

   Так хочеться скривитися від дешевого підкату, але моє обличчя не видає жодної емоції. За те Олег демонструє їх надто явно, я досі пам’ятаю усю його міміку. Він дратується.

- Інго, підійду за кілька хвилин, - відчіплює від себе її руку і переводить погляд на Рому, поки дама відходить на кілька кроків від нас та починає робити випади.

- Олеже, будь обережний з цією жінкою.

- Ця зара… клієнтка вже в печінках сидить, скільки просив дати їй іншого тренера, а все безрезультатно. Хто вона?

- Дружина Коноваленка, судді, котрий слухатиме твою справу.

   Врешті, розумію, що мені не потрібно слухати їхні розмови. Кажу Роману, що чекатиму його у холі. Йду в душ, переодягаюся та сідаю на диван біля рецепції. Дістаю телефон, аби вбити очікування, не з’їдаючи себе думками, чому третій день поспіль я зіштовхуюся з ним у зовсім несподіваних місцях.

   Вчора, поки чекали з Максом на Юлю та Рому, зустріла його у РАЦСі. Де буде наступна? У магазині спідньої білизни?

   Перша зустріч вибила мене з колії, але дала зрозуміти, що я можу з цим впоратися, хоч і пекуче відчуття у грудях таки з’являється, коли наші погляди зустрічаються, але я не відчуваю більше того затишку та спокою, що завжди дарували його голос та обійми. Я навіть не відчуваю образи. Тільки напругу, яка повисає між нами, наче натягнута струна, яка ось-ось лусне, тому кожен вкладає обережність навіть у погляд. Пройшло багато часу. Я довго працювала над собою. Займалася з психологом, дефектологом та логопедом. Спочатку було соромно звертатися до спеціалістів у даному напрямку у моєму віці, та в дитинстві ці заняття не принесли ніякого результату. Але коли зрозуміла, що не лише я маю такі проблеми, мені стало комфортніше. А ще міцна мотивація довести самій собі, що усе сказане мені Богданою – неправда.