Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

І раптом на несподіваний звук Літума здригнувся, хоча ніби й чекав його. Той звук розітнув тишу — короткий, різкий — і озвався приглушеною луною. І знову запала тиша. Поліцейський спинився й поглянув на свого начальника. Той постояв мить, а тоді закрокував далі.

— Лейтенанте, — наздогнав його Літума, — ви чули?

Офіцер дивився перед собою і ступав далі. Літума наддав ходи.

— Що я мав почути, Літумо?

— Постріл, лейтенанте, — дріботів за ним приголомшений Літума. — Там, на березі. Хіба ви не чули?

— Чув щось, але то могло бути що завгодно, Літумо, — дорікнув начальник. — Міг пукнути п'яничка, міг ригнути кит — що завгодно. Я не певен, що то постріл.

Серце Літуми гупало в грудях. Його кинуло в піт, сорочка й обличчя звологли. Очманіло ступав поряд з лейтенантом і нічого не розумів. Ступив ще кілька кроків і запитав, трохи ніби запаморочений:

— Ми не підемо до нього?

— До кого, Літумо?

— Але ж полковник Міндреау порішив себе, лейтенанте! — бубонів поліцейський. — Хіба ні? Ми ж чули постріл.

— Ми про це ще взнаємо, Літумо, — нарешті змилувався лейтенант Сільва над його недогадливістю. — Так воно чи не так — усе з'ясується. Куди квапитись. Зачекай, поки якийсь рибалка чи волоцюга наткнеться на нього і сповістить нас. Якщо й справді, як ти кажеш, той сеньйор порішив себе. Дай спершу дістатися до відділка. Може, там розгадаємо таємницю, яка хвилює тебе. Чи ти забув, що полковник залишив нам записку?

Літума мовчки ішов поряд з лейтенантом. У безлюдному провулку щось захрипіло, наче хто настроював приймач. На терасі «Королівського готелю» спав у пледі сторож, схилившись головою на поручні.

— Отже, гадаєте, що записка — його духівниця, лейтенанте? — промимрив Літума вже майже біля відділка. — І пішов нас шукати, знаючи, що після розмови накладе на себе руки?

— Який же ти забарний, хлопче, — зітхнув начальник і підбадьорливо поплескав його по плечу. — Добре, хоч зараз починаєш трохи розуміти, адже так, Літумо?

Обоє не зронили більше й слова, мовчки дійшли до старого, облупленого комісаріату. Лейтенант подав не один рапорт до головного поліцейського управління, наполягаючи, що без термінового ремонту стеля от-от обвалиться, а камери, дощаті стіни яких поточили шашіль та миші, нагадують сито, і в'язні не тікають з них виключно із співчуття. Йому відповідали, що в наступному кошторисі стаття на це, можливо, буде передбачена.

Хмара заступила місяць, і лейтенант, щоб потрапити ключем у замкову шпарину, мусив черкнути сірником. Він своїм звичаєм довго марудився з замком, перш ніж відімкнув його. Тоді запалив ще одного сірника й заходився намацувати поріг, потім підлогу, поки не обсмалив пучки пальців і сердито лайнувся. Літума взявся засвічувати лампу, але робив це хапливо, тож запалив її не відразу. Нарешті червонястий язичок, синюватий всередині, трохи поколивавшись, освітив кімнату. Конверт стирчав у шпарині між дощок, і Літума побачив, як лейтенант, присівши навпочіпки, з такою осторогою взяв його, наче крихку й безцінну річ. Він знав наперед усі рухи лейтенанта: той і справді зсунув кашкет на потилицю, зняв окуляри, присів на краєчок письмового стола, розставивши ноги, обережно розпечатав конверт і двома пальцями витяг білий, майже прозорий папірець, списаний рівним почерком. Літума присунув лампу ближче, щоб начальникові зручніше було читати. Схвильовано стежив, як повільно — зліва направо, зліва направо — рухались очі лейтенанта, як на його обличчі відбивалося невдоволення чи й розгубленість, або те і те водночас.

— То що там, лейтенанте? — запитав, певний, що офіцер скінчив читати.

— Дідько б його вхопив! — Лейтенантова рука з білим папірцем опустилася.

— Він порішив себе? — простягнув Літума до папірця руку. — Можна поглянути?

— Сучий син, — лайнувся лейтенант, віддаючи папірця. Літума квапливо взяв його й став читати, вірячи й не вірячи очам. Аж раптом почув голос лейтенанта: — Він порішив не тільки себе, Літумо. Цей сучий син позбавив життя і дівчину.

Літума глянув на офіцера, не знаючи, що казати. В лівій руці він тримав лампу, і тіні від неї, які довшали й рухались, свідчили, що він тремтить. Гримаса спотворила обличчя лейтенанта, Літума завважив, як той закліпав і стулив повіки, наче світло сліпило очі.

— Що ж тепер робити? — промимрив поліцейський, наче відчуваючи якусь провину. — Подамося на базу, в дім полковника, пересвідчимось, чи він і справді убив її?

— Не віриш, що це правда, Літумо?

— Не знаю, — відповів той. — Але, мабуть, він таки вбив її. Ось чому так дивно й поводився на березі. Мабуть, він убив і себе, ми ж чули постріл. Трясця його собачій матері!

— Маєш слушність, — мовив лейтенант по хвилі. — Щоб йому…

Якийсь час вони сиділи мовчки, непорушно, серед тіней, що танцювали на стінах, на підлозі, на старих меблях.

— Що ж будемо робити, лейтенанте? — озвався нарешті Літума.

— Не знаю, що робитимеш ти. — Офіцер схопився на ноги, наче згадав щось невідкладне; в нього наче вселився злий дух. — Але раджу тобі не робити зараз нічого, просто ляж і поспи. Поки не нагодиться хтось і не принесе звістку про ці дві смерті.

Сержант побачив, як лейтенант Сільва звично поправив кобуру на поясі, почепив окуляри й рішуче ступив у вечірній морок.

— Куди ви, лейтенанте? — злякано кинув навздогін Літума, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Укоськувати, нарешті, цю кляту гладуху! — долинув уже знадвору голос лейтенанта.

VIII

Донья Адріана знову засміялась, і Літума подумав, що поки вся Талара пліткувала й смакувала події, шинкарка тільки й знала реготатись. Це вже тривало три дні. І позавчора, і вчора, і сьогодні за сніданком, обідом та вечерею вона зустрічала й проводжала їх веселим сміхом. А лейтенант Сільва навпаки супився і почувався незручно, наче втрапив у бозна-яку халепу. Вже вкотре за ці дні Літума подумав: «Що їм перебігло дорогу?» Дзвони отця Домінго запрошували на месу, і так само з посміхом донья Адріана перехрестилась.

— Що, по-вашому, буде цьому лейтенантику Дюфо? — прохрипів дон Херонімо.

Була обідня пора, і крім таксиста, лейтенанта Сільви та Літуми в шинку сиділа молода парочка — вона приїхала із Соррітоса на хрестини.

— Його судитимуть по закону, — неохоче відповів лейтенант Сільва, схилений над тарілкою. — Тобто військовий трибунал.

— Але ж вони хоч покарають його? — не відступився дон Херонімо. Він їв рибу з білим рисом і обмахувався газетою. — Певно ж, тип,