Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

— Ти знаєш цю пісню? — запитав Вестрі.

Прислухавшись на кілька секунд, я похитала головою.

—Ні, здається, не знаю.

— Вона називається «Життя в рожевому кольорі»[10].

—Звідки ти знаєш? — здивувалася я.

—Я чув її, перед тим як поїхати на війну, — пояснив він. — Мій друг працює на студії звукозапису. Цю пісню ще ніхто не знає, принаймні в Америці. Зараз її крутять на радіо, перед тим як випустити платівку. І це буде справжній хіт. Запам’ятай мої слова.

Вестрі сів поруч, випадково черкнувши своєю рукою мою, і я відчула тепло його тіла.

—А про що вона? — Я відчувала, як він дивиться на мене, але не зводила погляду з радіо.

—«Тану у твоїх руках, немов на небесах, і це la vie еп rose. Дотик губ, як дотик крил, між неземних світил бачу la vie еп rose. Ти шепочеш про любов, і від таких розмов у серці квітнуть ружі. І найсолодші прості ці слова». Ось про що.

—Як гарно, — сказала я, не знаходячи сили глянути на Вестрі. Руки тремтіли, і я заховала їх під коліна.

Вестрі підвівся.

— Потанцюєш зі мною?

Я кивнула й поклала свою долоню в його.

Він міцно пригорнув мене, і наші тіла гойдалися під музику. Руки Вестрі тримали мене за талію. Бездоганно. Я притиснулася щокою до його грудей.

— Вестрі, — прошепотіла я.

—Ти хотіла сказати Ґрейсоне?

—Любий Ґрейсоне, — усміхнулась я.

—Так, Кліо?

— Про це я і хотіла запитати. Я Кліо, ти Грейсон. Але ми лише прикидаємося? Чи це по-справжньому? Чому, коли ми обоє тут, усе так легко й чудово? А коли...

—Коли ми там, — перебив мене Вестрі, махнувши на вікно, — усе інакше?

—Так.

— Бо так і є, — мовив він. — Тут наш рай. А там... Там усе складно.

—У цьому й річ. Сьогодні я не наважувалася прийти сюди. Боялася, що ти віддаляєшся. Чому ти не розповів мені про... Про той інцидент з полковником Донаг’ю?

Вестрі приклав палець до моїх губ.

—Ти повіриш, якщо я скажу, що захищав тебе?

Його слова спантеличили мене.

—Захищав? Від чого?

—Енн, там надворі божевільний світ. Війна. Брехня. Зрада. Горе. Усе це відбувається навколо нас. — Він ніжно торкнувся руками мого обличчя. — Коли тобі здається, що я віддаляюся, приходь сюди. Приходь у бунгало, і ти відчуєш, як я тебе кохаю.

«Кохаю». Вестрі кохає мене. Усе решта не має значення. Я припала до нього ще ближче й відчула щось незнане, щось схоже на голод. Жадання, яке ніколи не з’являлося з Джерардом. Пристрасть. То Кітті про це говорила?

Вестрі відступив на крок.

—Ти така прекрасна, що я не можу намилуватися. Хочу сфотографувати тебе.

Він витягнув з наплічника фотоапарат і звелів стати біля стіни.

—Ось так, — мовив він після сліпучого спалаху. — Чудово.

—А тепер ти, — мовила я і вихопила фотоапарат. — Хочу сфотографувати тебе. Хочу запам’ятати цей вечір, оцю мить.

Вестрі скорився і став біля стіни, де ще мить тому була я. Я вбирала його очі крізь об’єктив, сподіваючись закарбувати цей момент навіки, а тоді натиснула на кнопку.

1 коли я поставила фотоапарат на стіл, Вестрі без жодних зусиль підхопив мене, наче пір’їнку, і дбайливо поклав на ліжко. Я гладила його руки. Дужі й міцні м’язи. Його губи торкнулися моїх, і серце шалено загупало. Я вдихала знайомий запах його шкіри та п’яніла. Розстебнула сорочку, і мої пальці ковзнули по торсу. М’язи ледь здригнулися від дотику, і Вестрі всміхнувся. Я теж уся затрепетала, коли він узявся за блискавку моєї сукні. Ніжні руки роздягали мене й пестили, несамовиті поцілунки вкривали шкіру. І я повірила, що Вестрі мріяв про цю мить тисячу разів, як і я.

Наші тіла були наче створені одне для одного. Ідеально припасовані. Я заплющила очі й поклялася запам’ятати кожну секунду, кожен подих, кожен дотик. І, коли все сталося, ми ще довго лежали, міцно-міцно обіймаючи одне одного. Я відчувала тепло його грудей, а наші серця билися в унісон з хвилями, що вибігали на берег.

—Вестрі, — прошепотіла я.

— Що, кохана?

—Що буде, коли це все закінчиться?

—Ти маєш на увазі, коли війна скінчиться?

—Так. Коли ми вирушимо додому.

—Якби я знав, — цілуючи моє чоло, сказав він.

Зненацька золотий обідок на безіменному пальці обпік мене холодом, і я інстинктивно відсунулася від Вестрі.

—Ти думаєш про нього, так?

Я зітхнула.

—Усе складно.

—Коли говорить кохання, усе просто.

Для Вестрі все справді було просто. Ми кохали одне одного — і крапка. Проте я дала слово Джерардові. Тому Джерарду, який зараз ризикує життям на полі бою. Джерарду, який чекає, що я стану його дружиною. Хіба я можу так з ним учинити?

Я підвела очі на Вестрі, і в серці пробудилася рішучість. Кохання до цього чоловіка заповнило все моє буття. Я ніжно поцілувала Вестрі й поклала голову йому на плече. Ми цілу вічність слухали французькі пісні, забуваючи про людей, час і простір, аж доки мої повіки не стали важкі-важкі.

Не знаю, скільки минуло часу — кілька хвилин чи кілька годин, але я схопилася з ліжка, почувши хрускіт гілля. Нашвидкуруч вдягнувшись і застебнувши сукню, я визирнула з вікна й побачила на пляжі невиразну тінь.

—Хто це може бути? — прошепотіла я до Вестрі, який зіскочив з ліжка, натягнув штани й накинув сорочку. Він навіть ґудзики не застібав, а одразу відчинив двері. Я рушила за ним і усвідомила, що геть загубилася в часі. Напевно, Кітті й усі решта вже шукають мене.

—Хто тут? — гукнув Вестрі до силуету.

—Це я, Кітті, — озвався знайомий голос. Ми вибралися з гущавини й побачили її обличчя в місячному світлі. Подруга була перелякана. — Енн? Це ти?

—Так. — Я зненацька збагнула, що моє волосся розтріпане. Я застебнула сукню повністю? Що вона подумає, побачивши напівголого Вестрі?

—Ой, — Кітті помітила його. — Я... Перепрошую, що завадила. Просто ми вже збиралися на базу й не могли знайти тебе, Енн.

—Вибач, Кітті, — засоромлено перепросила я. — Я геть забула про час.

На щастя, Кітті не розгледіла бунгало серед кущів.

—Я вже збиралася йти, — сказала я і повернулася до Вестрі. Боже, він був такий вродливий. Я не хотіла нікуди йти. Я воліла залишитися тут з ним, мабуть, навіки. — Добраніч,