Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Це могло бути коханням,

Неземним, небувалим,

Це могло бути коханням,

Але так і не стало, не стало…

    Мама подзвонила перед вихідними й благально  попросила приїхати. Скоріше не простила, а скаржилася,  що вже забула, як я виглядаю. Три останні тижні я  виправдовувалася   великою кількістю зошитів, величезною підготовкою  до уроків та масштабними об’ємами  читання різноманітної літератури. Але тепер мене й саму тягло на малу батьківщину, виникло жагуче бажання  побувати вдома – батьківський дім надає сили й енергії, а мені вони так були потрібні. Завдяки діткам почувала себе сильно вичавленим лимоном.

   Гамірливий вокзал, електричка й  довгі  три години переїзду. Я їхала в інше життя. Тут, у столиці, останні п’ять років я жила, як бідна студентка, а там, у  рідному містечку, я була донькою директора заводу, великого заводу, на якому працювала добра частина містян. Тато мій був хоч і розумним та господарським, але все ж царьком у містечку. Він в усьому намагався підтримувати статус. Ось  і тепер за мною на перон підігнали авто – тато особисто потурбувався.

П’ятикімнатна батьківська квартира, як завжди,  виглядала ідеально. Брат  з дружиною та маленьким синочком  Ванькою – це своєрідна ідилія. Стіл – великий  ріг достатку.  Мама знову, як у дитинстві, намагається запхати в нас побільше, а ми всі, як на зло, їмо мало й всього  залишається майже  стільки, скільки й було.

–      Ти там хоч готуєш собі чи чим попало перебиваєшся? – більш за все турбує маму. Вона постійно з болем у очах вивчає мою тоненьку фігурку й зітхає.

–      Я вмію готувати, ма, ти ж знаєш,- заспокоюю, але  бачу, що не особливо вірить. Традиційно я – центр загальної уваги. Рідні хочуть багато дізнатися, як мені працюється вчителем. Намагаюсь  розповідати кумедні ситуації, тому всім весело настільки, що аж  животи болять. І у всіх складається хибне враження, що в школі працювати легко та смішно. Насправді – страшно, але, якби я розповіла все те, що написала вище, своєму татові, то він би викликав загін спецназу й мене евакуювали б зі школи за  десять хвилин, не більше. Без права повернення назад.

  Після довгої, але приємної розмови,  брат цілує  мене у щічку, мило прощається  зі мною й батьками, і вони родиною їдуть у свій заміський  будинок, який  Владік два роки, як побудував. Брат виконує програму мінімуму: народив сина, побудував дім, вирощує сад. Ми з батьками ще переглядаємо деякий час сімейний альбом, а потім розходимося  по своїх кімнатах. Так завжди, коли я приїжджаю до батьків. Сценарій  весь час однаковий.

     Моя кімната виглядає точно так, як я її залишила, - нічого не змінилося. Мама тільки  пилюку  витирає й поливає  мої  улюблені фіалки  на підвіконні.

   Коли    я залишилася  в своїй  кімнаті, то вимкнула  світло  й, занурившись у теплу м’яку ковдру, заплющила очі. Пам'ять перенесла мене в  той далекий  щасливий день, коли я зустріла його… Як порядна дівчинка із  інтелігентної заможної родини, я мала неодмінно  вміти грати на якомусь музичному інструменті. Тому мене десятирічну віддали  до музичної школи  на клас фортепіано. В залі з’явилося дороге   каштанове піаніно, а мені  потрібно було після уроків їздити аж в інший  кінець  міста, щоб  займатися з найкращим вчителем. Того дня  я затрималася і спізнилася на автобус. Раніше за таких обставин я дзвонила від вчителя  додому або тату на роботу, і мене забирав водій або сам батько. Але того дня, та вже вечора, я  відчула себе дорослою й вирішила: нічого страшного – люди ж ходять якось пішки. Ага, тільки не з моїм везінням. Як у класичному фільмі,  мене перестріли двоє підлітків, забрали  сумочку з грошима, зняли дорогу курточку й золоті сережки з кулоном. Можливо б ще чого поганого зробили, але  з’явився він,– Макс.  Підлітки його як тільки побачили – зникли, немов і не було.  У темряві Макс мені здався великим і ще більш небезпечним, ніж ті двоє, що втекли. Але тільки до того часу я його боялася, опоки  він не вийшов з темряви під ліхтар і не вимовив привітно:

-       Зайшла  не туди, мала?

-       Точно, - підтвердила я, відкидаючи назад волосся. – Напевне, потрібно було брати уроки карате, а не музики.

     Макс засміявся, помітив, як тримчу від холоду, зняв свою, просякнуту бензином куртку, й накинув її мені на плечі. Коли  огортав мене своєю курткою, наші погляди зустрілися. Очі в очі…  Саме тоді, в ту мить, я в нього й закохалася. Ні, не тому, що він мене врятував від  злодюжок. Просто я такого ніколи не зустрічала досі. Він немов зійшов зі сторінок класичного  любовного роману: кремезний, широкоплечий з  густим чорним волоссям і блискучими очима-вуглинками, які пропалювали наскрізь. А головне - цей  оксамитовий  голос, що заворожував, немов гіпноз.

-       Як тебе звати, крихітка? – спитав він.

-       Софія, але всі називають Сонею. А  вас?

-       Максим, але усі називають Макс, - сказав він і мотнув головою в бік гаража напроти провулка. – Моя   авторемонтна майстерня в цьому районі. Правда, не зовсім легальна. Господь Бог не визначив мені бути багатим, але  дав  чудові руки. Можу  поремонтувати  будь-яку машину або ще який транспорт.

-       Ви врятували мене. Дуже дякую, - я посміхнулася й вказала на себе.- Не великий  подарунок, але тепер я ваша боржниця. Мій організм  вам говорить «Дякую», що залишився  цілий.

 Макс  весело посміхнувся, оцінивши мій гумор:

-       А ти дійсно подарунок, лялька! Ти мені подобаєшся, стильна дівчинка з чудовим почуттям  гумору.

-       Ви мені теж…

-       Не зви мене на ви. Просто Макс.  І які справи у золотої дівчинки могли бути у робочому кварталі?

-       Йшла додому від вчителя музики. Зазвичай я їздила автобусом. Ось вирішила пройтись пішки. Відчуваю, як дістанеться на горіхи від батька…