Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

/Дамір/

Робочий день видається божевільним. Вночі я падаю в ліжко та майже нічого не розумію. Але все одно задоволений тим, як пройшло. Бєльський купує ще партію прикрас. Здається, у нього така сама манія до дорогоцінних металів, як і в мене.

Не вважаю це слабкістю. Це бізнес. Це справа сім'ї. Це душа, яку ми, Бахтеярови, вкладаємо у все, що робимо.

Але голова не варить, тому я відрубаюся, щойно голова торкається подушки.

Мені сниться Поліна.

Ми сидимо в напівтемряві, в якомусь ресторані. На ній чорна мереживна сукня. Що за погань? Білявкам йде червоне! Але начхати, все одно я скоро зірву з неї всі ганчірки. Блакитні очі трохи розширені, пухкі губи нафарбовані світлою рожевою помадою. Такі соковиті, такі стиглі. Біле волосся спускається великими кучерями по плечах та спині. Гарні груди здіймаються частіше, ніж зазвичай це буває у спокої.

Я малюю невидиму змійку на тильній стороні, огладжую кісточку великого пальця, відчуваючи чудовий жар шкіри.

І в мить ока я опиняюся за її спиною.

— Прекрасно, Поліно, — шепочу на вухо і прихоплюю губами мочку. — Перейдемо від слів до діла?

Вона хмуриться. Навіть, мабуть, хоче відмовити. Вона не така, правда?

Тільки голова в неї йде довкола, я це відчуваю. Геть пристойність.

— Йдемо, — м'яко кажу я, допомагаючи їй підвестися та підхоплюючи лакову сумочку.

У її очах дивовижна суміш нерозуміння та дикого бажання. Я ледве стримуюсь, щоб не провести язиком по гладкій шиї і з задоволеним гарчанням прихопити зуби, що попалися, за холку.

Вона вішає сумочку на плече, сріблястий ланцюжок завмирає на мереживі, що ледве прикриває шкіру. Я уявляю, як повільно і болісно буду її роздягати, тим часом пестячи внизу, змушуючи згинатися і благати. А може… не лише внизу, як піде.

— Поїдемо до мене, — шепоче Поліна, її рука ковзає по моїх грудях, забираючись під комір сорочки. — Біля чорного входу моя машина.

Я киваю, обіймаю її за талію, дивлюся у вічі. Вона завмирає, наче спіймана лань. Усміхаюся куточком губ, обхоплюю її щоку долонею, схиляюся, торкаючись практично губ своїми. Але тільки дражню, не даюпоцілувати.

— Пішли, — видихаю я, ледве посміхаючись, та огладжую її стегно. Чуттєво, ненав'язливо, пробуджуючи ту спрагу, з якою вона незабаром не впорається.

Поліна чіпляється гострими нігтиками за мою руку і тягне за собою. Яка нетерпляча. Чарівно!

Не гаючи часу, я прямую за нею, досі тримаючись ролі галантного джентльмена.

Дуже рідко я буваю таким, так.

Обіймаю її міцніше, прискорюю крок, борючись із бажанням не чекати на приїзд до квартири та притиснути її десь біля стіни. Задерти мереживну спідницю, необережно розірвавши тканину, нахилити так, що відкриється шикарний вид на округлі сідниці й те, що нижче. Розвести їх і без попередніх пестощів поринути в гарячу тісноту.

Поліна здригається, наче щось відчувши, та дивиться на мене. Але потім підводить до сріблястого «шкоди», що коротко мигає фарами. У салоні також пахне ваніллю. Солодка дівчинка.

Моя рука опиняється на її стегні, варто було тільки завести машину.

— Небезпечно спокушати водія під час їзди, — хрипко шепоче Поліна, але я бачу, що вона хоче сказати зовсім не про це.

Я присуваюсь ближче, рука стискає ніжну шкіру, пальці ненав'язливо ковзають по мереживу трусиків.

— Постарайся, щоб ми не розбилися, солоденька, — шепочу я, проводячи язиком по її вилиці.

— Може, тут? — здавленим голосом видихає Поліна, та я милуюсь затверділими сосками, що тепер так чітко видніються крізь чорне мереживо.

— Ні. Додому, крихітко. Виконуй. Без заперечень.

Забирати руку не збираюся. Навпаки, раз у раз торкаюся, дражню та натискаю, всіма діями показуючи, що тут господар — я.

Поліна шумно видихає, облизує пересохлі губи, відчайдушно стискає руки на кермі.

Вона має підкорятися.

Поліна намагається глянути на мене, але я вплітаю пальці вільної руки в її густе біле волосся та шепочу:

— Не дивись у мій бік, тільки на дорогу. Скажи, що виконаєш.

У відповідь лунає розчарований подих. Я стискаю стегно сильніше.

— Я виконаю, — хрипко вимовляє Поліна. — Я не дивитимусь на тебе.

— Розумниця, солоденька, — задоволеним звіром бурчу я, торкаючись гарячого плеча губами крізь тонку ажурну тканину. – Гарна дівчинка. Моя дівчинка.

Поліна стогне та вдавлює педаль газу.

За вікном проносяться неонові вивіски, ліхтарі, різнокольорові вітрини, жінки, що сміються, і спокусливі чоловіки. Квартал живе своїм нічним життям. Тут, куди приходять відпочивати прості громадяни та злочинці. Саме відпочивати. Для роботи шановні люди обирають інші місця. Тут же доступні всі насолоди для душі та плоті.

Незважаючи на мої ласки та шепіт, Поліна добре водить. Вигинається поряд зі мною, але стежить за світлофорами, пішоходами та іншими машинами.

Я навіть захоплююсь.

Але ми вже й на місці. Парковка біля будинку, сходовий проліт, масивні металеві двері. Я стискаю Поліну так, що вона на мить задихається. Ковзаю долонями по стегнах, задираючи спідницю.

– Прошу, не тут, – здавлено охає вона, зажмурюючись і проковтуючи стогін.

Чи вже готова мене благати? Рано, мала, рано. Але трохи згодом – обов'язково.

— Відчиняй двері, — посміхаюся я, накриваючи долонею низ її живота, а другою розстібаючи блискавку на сукні.

Клацання замку, судомний схлип, тріск тканини, що рветься. Поліна скрикує, я гарчу, буквально втягуючи її в коридор та впиваючись у губи владним, жорстким поцілунком.

Сукня відлітає кудись у кімнату. Її спритні пальці розстібають мою сорочку, язик ковзає по губах, стикаючись з моїм власним. Вона тремтить від бажання та пожадливості, втискається, треться всім тілом, відповідаючи на поцілунок голодно та ненаситно.

Гаряча дівчинка. Ідеальна. Моя.

Я обожнюю таких. Ніколи не думав, що збожеволію від одного її виду на тій фотографії на сайті. Здавалося б, купа баб, бери якусь хочеш. Багато хто оцінив уже давно і мою зовнішність, і мій банківський рахунок. Жодна з мого оточення не відмовиться поскакати на моєму міцному члені, одягнувши на шию діамантове кольє.