Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Тримай! Тримай! Лови!

Вигуки, що рвуться з дюжини горлянок, висмикнули мене з дрімоти з тією безцеремонністю, якою господар шкідливого кота за двері викидає. Тільки-но ще спав та ніжився в теплі — аж, хоп! — і вже на вулиці під дощем. А то й взагалі, у калюжі.

Швидко озирнувся… Матір божа! Це вже не голопузі розбійники на нас впали. Ворогів не менше десятка. Усі на конях. Та й на самих залізо поблискує на сонці. Кольчуги чи кіраси — не розібрати точніше.

«Дезертири, — догідливо підказав «секретар». — Станичники»

Ого… Це серйозно. Треба ноги робити!

Не гаючи дорогоцінних секунд, я підхльоснув коня і погнав його галопом… Переслідувачі заволали щось на різні голоси. Потім пальнули кілька разів, але жодна куля навіть поряд не вжикнула. Вчасно розбудили. Інакше пропав би. А так — шанс є.

По-перше, — я дуже непогано провів час на ринку. Збагрив увесь мотлох, знятий з бандитів. А на виручені гроші, обміняв свою кульгаву шкапу на цілком пристойного верхового коня. Через що міг зараз посперечатися у швидкості з донцями.

По-друге, — сходив до міського голови і дізнався у нього про караван, який сьогодні вирушає з Тули до Кракова. І що маршрут його дуже вдало пролягає повз Полісся. Із купцем теж вдалося домовитися. Зметикувавши, кого саме я хочу прилаштувати до нього в попутники, він виявив небачене людинолюбство і погодився взяти з собою Федота з жінкою. Усього за якісь жалюгідні сто талерів. Починав, правда, з трьохсот, але я швидко пояснив йому вигоду від присутності в охороні досвідченого стрільця та ще двох бійців. Загалом поплювали на долоні і ляснули по руках.

Коли з'явився до хати Федота, там уже все було готово. Мабуть, Настя раніше за чоловіка оцінила переваги від зміни місця проживання. Так що збори багато часу не зайняли, і я застав сім'ю на ґанку. Разом із Четвертаком та П'ятаком…

Радість тривала до того моменту, поки молодиця не почула мій голос. Після чого вона почала бліднути і червоніти по черзі, змінюючись у кольорі обличчя буквально що пари секунд. Але, бачачи, що я наполегливо намагаюся її не впізнавати, Анастасія досить швидко взяла в руки спочатку себе, а потім і чоловіка. Тож мою пропозицію та спосіб перебратися на Полісся, хоча б на якийсь час, було схвалено одноголосно. У тому сенсі, що Настя сказала: «Добре», а Федот, глянувши на неї, мовчки кивнув.

По-третє, — я здійснив візит ввічливості князю Семену Прозоровському. Який, цілком випадково виявився у фортеці. Князь був у гарному настрої і, дізнавшись, що я збираюся до Смоленська, користуючись нагодою, передав зі мною воєводі Корольковичу листа. І навіть двадцять талерів відсипав. На дорогу.

Доручення я прийняв, чим підняв особисту повагу князя з «0» аж до «3» пунктів.

І, прикриваючись цим дорученням, мовляв справа термінова і таке інше, мені вдалося і бійців своїх в обоз сплавити. Принагідно, відповідальність за їхнє навчання, переклавши на Федота. А чого? Його бойові характеристики нічим не гірші за мої, то ж нехай ділиться передовим досвідом з рештою групи. Пообіцявши, повернутися якнайшвидше. Адже Староста теж від мене звісток чекає.

Загалом, за сукупністю виконаної роботи, на якийсь час я залишився вільним від компанії, тобто один. Чим і скористався зараз на повну. Тому що згідно з ігровими правилами (ага, почитав трохи) чим менший загін, тим швидше він пересувається. А самотній вершник взагалі мчить, як вітер.

Покричали станичники мені вслід, розрядили самопали ще раз, та й відстали. Лови вітра в полі.

Може, зрозуміли, що марно, а може, від того, що стіни Смоленська на горизонті з'явилися. А розбійникам, тим паче, дезертирам поблизу великого міста зайвий раз вештатися не з руки. У стражників коні швидкі і намилених мотузок теж не бракує.

«Місто Смоленськ належить Федору Корольковичу, з королівства Річ Посполита, – повідомив мій гід-секретар. — Жителі ніколи про вас не чули і зовсім цим не переймаються»