Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 Користуючись моментом, я прослизаю до кімнати, замикаючи перед Ленхартом двері, хоч й прекрасно розумію, що вони його не спинять. Сподіваюсь, його самовпевненість не надто постраждала і він не надумає помститись за мою зухвалість. Можливо я трохи переборщила із висловлюваннями.

 І все б нічого, якби не відчуття голоду, яке змушує мене покинути своє укриття в пошуках хоч якоїсь їжі, та й виспалась я ще у кріслі Ленхарта. У квартирі панує тиша, та коли я вмикаю світло на кухні, сіпаюсь від несподіванки. На м’якому диванчику біля столу, спиною до мене, сидить Керан.

– Ти мене налякав! Не сподівалась тебе тут побачити посеред ночі, – видихаю з полегшенням й прямую до нього.

 Та у відповідь – мовчання. Перша думка, що заснув сидячи, та коли я підходжу ближче, помічаю, що його очі розплющені, а застиглий погляд спрямований крізь мене, наче я прозора, або мене взагалі немає.

– Керане – проводжу долонею у нього перед очима, та він ніяк не реагує, навіть не кліпає. – Керане, ти мене чуєш, прокинься! Та що із тобою, чорт забирай? – легенько торкаюсь його плеча. Відчуваю як тілом проходить хвиля тремтіння. Хочу його легенько струснути, та мене зупиняє голос Ленхарта:

– Дай йому спокій!

– Що з ним? Чому він не реагує?

– Нам не варто йому заважати.

– Заважати?! Та про що ти говориш? Потрібно негайно викликати швидку! – запевняю тремтячим від хвилювання голосом.

– Ходімо зі мною, трохи прогуляємось і я спробую тобі пояснити, що тут відбувається. 

– Ми не можемо залишити Керана в такому стані наодинці. Йому потрібна допомога.

– Заспокойся! Нічого з ним не станеться. Своєю присутністю ми навпаки тільки заважаємо. Та й у квартирі є ще Марак, котрий за ним нагляне.

– Заважаємо чому? Та він, наче довбаний зомбі.

– Сприймай це, як звичайну медитацію і поки він медитує, ми з’їздимо на закупи й придбаємо все необхідне. Сон до тебе й так не береться. Думаю, на кухні ти опинилась невипадково, а мені геть з голови вилетіло купити хоч якісь продукти. Ходімо, кусатись не буду, – торкається мого плеча й виводить із кухні.

 Я все ще в стані шоку від побаченого. Ленхарт накидає мені на плечі куртку й відчиняє вхідні двері. Я натягую кросівки й виходжу за ним. Ми мовчки йдемо до його автомобіля. Я навіть зорієнтуватись не встигаю, як ми зупиняємось біля заправки. Ці кілька хвилин минають, наче в трансі.

– Зачекай на мене в автомобілі. Я зараз повернусь, навіть засумувати не встигнеш.

Ленхарт йде й невдовзі повертається із кавою й хот-догом, які вручає мені.

– Дякую, та після побаченого не каву потрібно пити.

– Те, на що ти натякаєш я додав до кави, – вперше бачу, як він посміхається – Тобі потрібно трохи зняти напруження. Час від часу з Кераном таке буває. Вони з Мараком – інші, не схожі на мене. І ти повинна усвідомлювати, що звичайні люди не живуть по триста років.

– Якщо вони не вампіри й не люди, тоді хто? – не відриваю від його зосередженого обличчя свого зацікавленого погляду.

– Ми вже й самі не впевнені ким можемо називатись. Якщо зі мною все зрозуміло, то з моїми братами – з точністю навпаки. Та саме Керан підтримує в них життя. Він народився із даром й саме йому вдалось ув’язнити Даріуса.

– Яким даром володіє Керан? – ниточка, за ниточкою намагаюсь витягти із Ленхарта якомога більше корисної інформації, поки в мене ще є така можливість.

– В нього багато талантів, за які доводиться дорого платити. Сили, якими він володіє вимагають певних жертв й потребують плати. Інколи ціна аж надто висока. Висока настільки, що починаєш ці сили ненавидіти.