Читати книгу - "Волинь"

Сердито задзвенів Сергіїв дзвінок, і його глухий голос викрикнув:

— Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки — попросимо за двері! Рона продовжував далі:

— Так. Визнаю. Маємо чимало недоліків… Бракує і досвіду, і традиції… І взагалі того всього, що зветься культурою… Але поки що ми горді і тим, що маємо… Що ми нашими власними, дуже скромними силами досягли те, що ось вже є. А коли є то зле, — прошу направити. Прошу. Ходіть, беріть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я — буржуй, експлуататор, народна п'явка… Дуже добре. Я відійду. І так я вже більше нічого не зможу на це давати… Всі мої десятини вже пішли… І здебільша на це саме… Але для чого той вереск, та істерія… Ми ж, дяка Богові, не циганський балаган, ані большевицький мітинг… А загальні скромні збори кооперативу…

У залі нова буря — крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають і Рона зрезигновано сідає. Його повні уста нервово стискаються, йому напевно смертельно хочеться курити.

До слова зголосився Володько.

— Поки що слово має Андрій Андрійович! — кричав Сергій.

— Я зрікаюся, — махнув той рукою.

— Тоді прошу Довбенка, — сказав Сергій. Володько встав, гамір на залі втихомирився, його давно вже не бачили і були цікаві, що він скаже.

— Я, — почав він, — не маю наміру і не можу говорити багато і красно… Є дивно і одночасно приємно ствердити, що, порівнюючи за короткий час, я не пізнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию і ми все-таки рухаємось. Ще вчора ми німі риби, а сьогодні, диви, вже кричимо на ціле горло… І непогані маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би добрий хор… Хочеться думати, що старі знані часи святителів архиєпископів Антонія та Євлогія минули безповоротно, коли то було «малчать і нє разсуждать»… Трохи гірше, що вони лишили по собі спадщину… І досить-таки тяжку, досить глибоку і досить погану, якої ми ще не скоро позбудемось… Ми ще все і все — паки й паки — не знаємо самі себе — раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нація — товариші… Хтось, звідкільсь, щось нам нашепче до вуха і ми вже готові за те розпинатися, битися, ненавидіти один одного… Отже ж, здавалося б, що кожний з нас має на плечах свого власного баняка і кожний щось там у ньому варить. Та будьмо ж нарешті самі собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо ми і свої справи… Наші, кровні, тутешні і не тутешні… І мова, і освіта, і культура, і господарство, і політика… Чи маємо розпинатися лишень за когось?.. Кажемо — товариші! Певно, що товариші… Але мусимо також знати, хто вони, звідки вони і чого вони від нас хочуть? Ви знаєте ось мене, я знаю вас… Знаємо себе як облуплених… Скільки з'їджено разом капусти, скільки випито оковитої… Скільки наспівано, натанцьовано… А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет, поганих книжок, що я буржуй, що Сергій мало не якийсь банкір Морган… Тут ось між вами і мій батько… Хочте мені вірте, а хочте ні — а як ніяк не менше працюючий, ніж наш шановний товариш Йон… І книги, які ми тут читаємо, все-таки наші книги, нами написані і про нас написані… І газети, які ми читаємо — наші газети, видані у Львові, у Луцьку… І нашими людьми. Про наші справи… І я ніяк не можу зрозуміти, чому вони не подобаються нашому товаришеві Йонові.

Але я чую і бачу, що йому подобаються інші книги і інші газети… Видані десь інше… І кимсь іншим… Дуже добре знаємо, що то за книги і що то за газети… Там на них написано: пролетарі всіх країн — єднаймося! А хіба ж ми пролетарі? Ви, я, всі тут присутні?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарі… Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені, їм навіть кажуть, що вони не мають батьківщини… Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батьківщини. Він лиш сам по собі голий, босий пролетар… І що такі люди мають в цілому світі поєднатися…

Добре. Хай собі на здоров'я єднаються… Але мені невідомо, чому товариш Йон і нас закликає до їх товариства… Ми тут у нашому селі живемо з діда, прадіда і ще прапрадіда… Тисячі і тисячі років… Це наша земля… Наша батьківщина… І маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клуні… І кумів, і сватів, і будні, і свята… Ні, ні, мої милі… Ми тут ніякі пролетарі… І я ось вас тут одверто питаю, чи хотіли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями?

Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корній… Бо ціла кумедія в тому, що ті самі святі пролетарі, об'єднавшись поки що лишень на території царської імперії, під командою поміщицького сина Леніна і куркульського сина Грецького, рішили силою накинути свою владу всім людям усієї країни і все населення обернути в пролетарів. Відобрати від них все, що хто мав, зрівняти їх з тими найбіднішими і почати життя від печі. На їх мові це зветься диктатурою пролєтаріяту. На мові людській це було б насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашій землі, отам далі за Шумськом вже переведена… Пролетарями Лєніном й Троцьким… За допомогою таких пролетарів, як наш бундючний товариш Йон… (На залі почувся сміх).

Смійтесь не смійтесь, але це гіркий жарт. За це міліони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають… Зрештою, ви їх всі ще бачили… Пригадуєте ті всілякі «развьорсткі», «уравніловкі», «продналогі», «ліквідації ізлішков», «всьо на фронт»… Як то чистенько обчищали вони ваші хліви, комори, засіки, сади. Обіцяли все дати, але поки що тільки все забрали. І коли дадуть, невідомо, І тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановні друзі! Не мають чого їсти. І не мають чого одягнути. Вони обідрані, босі й голодні. І тисячами тікають через всі границі, ними набиті всі наші тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад — найнещасливіші сотворіння роду людського, пролетарі над пролетарями, колишні такі ж селяни, як