Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Фантазійний кіноформат оповіді також дає змогу прояснити всі наявні в тексті анахронізми (зокрема, про «травневих революціонерів», ранніх «Стоунз» і вбивства Малкольма Ікса та Кеннеді) як глядацькі коментарі з 1972-го на переглянутий військовий фільм. Безліч кінороздумів і сцен у «Веселці тяжіння» Пінчон запозичив з книги німецького емігранта Зіґфріда Кракауера «Від Каліґарі до Гітлера — психологічна історія німецького кіна» (1947). Головна теза Кракауера: національне кіно віддзеркалює і формує психологію народу безпосередніше за інші мистецтва. Нацистська влада це чудово розуміла, використовуючи фільми із пропагандистською метою. Особливо Пінчона цікавить постать режисера-емігранта Фріца Ланґа і насамперед два його проєкти: фільм «Метрополіс» (1927) з усієї його образністю (де якраз зображено «Корпоративне Місто-державу») та трилогія про хитрого злодія доктора Мабузе, що, користуючись жахливим соціально-психологічним становищем Німеччини після Першої світової, стає найнебезпечнішою силою в країні. Знаково, що Геббельс заборонив другий фільм Ланґа про Мабузе 1933 року, побачивши в ньому надто виразні паралелі з діяльністю Гітлера.

Своєрідний романний двійник Ланґа — мегаломан Ґергардт фон Ґьолль (він же Der Springer). Колись його попросили зняти пропагандистський фільм про чорних ракетників вигаданого Шварцкомандо, і згодом виявилося, що вони насправді існують, тож він починає вірити в те, що його фільми породжують дійсність: «Моя місія полягає в тому, щоб посіяти в Зоні зерна реальності». Війна в тексті Пінчона викривлює часові й просторові координати (а ще на це спроможний наркотик «онейрин»), спонукаючи персонажів прагнути контролю понад усе інше, спонукаючи ставати творцями своїх доль, розігруючи їх, екранізуючи й інсценізуючи задля того, щоб відчути себе богами у власному художньому світі. Усе це теж сприяє посиленню параної у «Веселці тяжіння», «переконання в тому, що все пов’язано», «пуританська звичка вишукувати щось за і без того очевидним», як це формулює Слотроп, із острахом припускаючи, що насправді у світі діє протилежна сила — антипараноя, хаос, коли ніщо ні з чим не пов’язане — «і такий стан мало хто здатний витримати довго». У романі також наведено думку Павлова про те, як саме зробити із людини параноїка: досить лише підірвати в ній розуміння протилежностей (зокрема, одну з провідних антитез у творі — чорне й біле). Слотроп має такі симптоми як побічні чинники, адже, бувши частиною експериментувань Джемфа, у нього виробився сексуальний рефлекс, у якому засвідчено «реверсування причинно-наслідкового зв’язку». У якомусь сенсі він є своєрідною спробою створити алхімічного гомункулуса, штучною людиною, яка наприкінці розпадається на першоелементи, тоді як Ракета, що теж має зрештою розпастися, виступає герметичною ретортою, у якій відбувається Велике Роблення: «Пальне й окислювач… як пара протилежностей за принципом “чоловік і жінка”, з’єднаних у містичному яйці камери згоряння: творення і руйнування, вогонь і вода, хімічний плюс і хімічний мінус». А у фіналі «Веселки тяжіння» показано остаточне, хоч і непродуктивне поєднання людини й техніки: Ґоттфріда (нім. «бог+світ») і Ракети 00000 (нуль у романі — символ смерті).

Такий пошук компромісів несумісний зі спротивом системі, який проголосили бунтівливі 1960-ті[719], і саме тому в «Веселці тяжіння» постійно згадуються невідомі Вони і Фірма (символічний мегакартель[720]), що, як подейкують, керують усім, щодо чого Прентіс пропонує об’єднатися у творчій параної і розробити «Ми-систему». І водночас серед навали другорядних і третьорядних персонажів майже непоміченою проминає фраза про те, що у «Білій візітації» (яка «покликана займатися психологічною війною») уже давно сидить один шизик, який вважає себе Другою світовою: «Коли почалася висадка в Нормандії, температура в нього чомусь підскочила до 40 °C. А тепер, коли кліщі зі сходу й заходу повільно продовжують симетрично стискатися, він просторікує про те, як темрява загарбує його розум, про виснаження власного “я”…».

Пінчон кепкує з цієї параноїдальної одержимості, але водночас і збурює її, коли, наприклад, трьом напозір випадковим організаціям дає назви, абревіатури яких невимушено складаються в ЦРУ (Центр Радіохімічного Управління, Центр Рідкісних Ультра-образів, Центр Розжарювальних Ультра-аномалій). Відчуття постійного стеження і нагляду — невипадкове, адже описує провідний настрій доби, коли письменник писав «Веселку тяжіння». У словах підтримці Салману Рушді 1989 року Пінчон згадував, як владу розлютили «декілька речень» у його першому романі 1963 р., через що вони конфіскували книжку з книгарень і погрожували йому ув’язненням. Крім цього, у 1968 році Пінчон дозволив використати своє ім’я у публічному зверненні, де засуджувалася війна у В’єтнамі, через що потрапив у список відстеження «Індекс безпеки», який складало ФБР, зараховуючи туди всіх антиамериканськи (насправді — антиурядово) налаштованих активістів (наприкінці 1960-х там було вже десь 50 тисяч осіб). Щасливий збіг обставин, за яким Пінчон опинився у доволі елітарному товаристві, бо разом із ним у списку були такі вкрай «небезпечні» для США особистості, як, наприклад, Аллен Ґінзберґ і Курт Воннеґут.

Роман Пінчона — чергова версія фаустівської історії про спокусу владою і знанням, за яку дорогою ціною платить ціле людство, покладаючи перебільшені сподівання на прогрес. Як і у «Фаусті» Ґете [завдання: знайдіть ракету в назві поеми], письменник теж порушує проблему того, чи може самопроголошена обраність вважатися Божою волею, та дає слово тим обійденим, що рідко лишаються в історії, яку, як відомо, пишуть переможці. Так автор пропонує власну апологію невдах, зберігаючи їхні голоси як дорогоцінну колекцію маргінальних і позаофіційних варіантів історичного розвитку, що, ставши центральними, могли б зробити наш світ значно кращим місцем для життя. Занотовуючи ці імовірні версії подій, нереалізовані задуми й альтернативні політичні рішення, Пінчон показує нам усе розмаїття цивілізаційного вибору і змушує поміркувати над самою суттю людини, яка щодня має обирати між добром і злом, так і не спромігшись вирізнити перше від другого. І теперішній час, яким написана значна частина роману, якраз і має свідчити про непроминальну актуальність порушених у ньому проблем, про їхню атемпоральну сучасність.

«Веселка тяжіння» — довершена сюжетно-композиційна конструкція, де всі епізоди й деталі заледве не математично прораховані й взаємопов’язані на багатьох рівнях, постійно тримаючи в інтелектуальній напрузі. Книга — справжній виклик і випробування для допитливих, уважних і підготовлених читачів, змушених перетворюватися на взірцевих параноїків, приречених/обраних шукати зв’язки у складному плетиві мотивів і лейтмотивів зі значною кількістю незавершених історій і обірваних оповідей. У своєму історіософському романі Пінчон, ніби застерігаючи, заздалегідь іронізує з тих, хто наважиться зануритися в його текст: «Що відбувається, коли параноїк здибається з іншим параноїком? Перехрестя соліпсизмів». Прекрасна метафора читання, як на мене, тож тепер усі разом —

Максим Нестелєєв

Інформація видавця

Зміст

1. За нулем • 6

2. Un Perm’ au Casino Hermann Goering • 200

3. У Зоні • 307

4. Спротив • 669

Максим