Читати книгу - "Чвара королів"

— Для ґав я — Князь-над-Кістками, Господар-над-Черепами.

Шолом вершника був зроблений з пробитого черепа велетня; на виварену шкіру, що вкривала плечі та руки, були нашиті ведмежі кігті.

Кворин пирхнув.

— Ото вигадав! Я бачу тільки цуцика, що начіпляв на себе курячих мослів і торохтить на бігу.

Дичак люто засичав, кінь його став дибки. «А таки торохтить» — подумав Джон. Кістки були зв’язані нещільно і при кожному русі брязкали та клацали одна об одну.

— Скоро і твої кістки на мені заторохтять, Піврукий! Я тебе виварю як слід і зроблю собі гарного юшмана з твоїх ребер! На зубах твоїх вирізьблю руни, щоб ворожити ними на майбутнє, а з твого черепа їстиму куліш!

— Якщо хочеш мої кістки, то приходь по них сам.

Але Торохкало чомусь не поспішав прийняти виклик. Чисельна перевага нічого не важила у нагромадженні скель, де розвідники Варти знайшли собі криївку; щоб дістатися до них, дичакам довелося б наближатися не більше як по двоє.

Біля Торохкала натягла повід одна з дичацьких жінок-воїнів, яких ще кликали «списницями».

— Нас тут десять і четверо проти двох ґав, а на вашого вовка ми маємо вісім собак! — вигукнула вона. — Хочете — бийтеся, хочете — тікайте, а доля ваша вже тут написана.

— Покажи їм, — наказав Торохкало.

Жінка запхала руку до заплямованої кров’ю торби і витягла здобич, взяту в бою. Міляк був лисий, наче яйце, тому списниця тримала його за вухо.

— Хоробрий був хлопець, — мовила вона.

— Був хоробрий, а тепер мертвий, — додав Торохкало. — І на вас чекає те саме.

Він вийняв довгу сокиру, змахнув нею над головою. Лиховісно блиснули два добре нагострені леза — покійний Міляк не забував ретельно дбати про свою зброю. Інші дичаки скупчилися за ним, вигукуючи образи. Декілька за ціль для своїх кпинів обрали собі Джона.

— Годі вже, зайчику-побігайчику, відпускай з рукавички вовчика-братика! — кепкував кощавий юнак, струшуючи телепнем з каменем на ремінці. — Поки сонце світить, пошию собі з нього кожушка!

На іншому кінці вервечки дичаків одна зі списниць розчахнула кошлаті хутра на грудях і показала Джонові важку білу цицьку.

— Хлопцик хоце до мамці, га? Іди посмокци, мій малесенький!

Собаки теж гавкали, навісніючи на лютововка.

— Вони хочуть, щоб ми здуру на роги полізли. — Кворин кинув на Джона довгий погляд. — Але ти пам’ятай наказ.

— Якісь обскубані ґави нам трапилися! — заревів Торохкало гучніше від людського гомону. — Ану, хлопці, зробіть так, щоб вони новим пір’ям поросли!

— Ні! — Слово саме зірвалося в Джона з вуст, поки лучники не встигли випустити стріли. Він зробив два швидкі кроки уперед. — Ми здаємося!

— Недарма люди кажуть, що кров байстрюка — то кров боягуза, — холодно мовив Кворин Піврукий позаду нього. — Нині сам бачу. Біжи до нових хазяїв, полохливий зайцю.

Зашарівшись, Джон зійшов схилом туди, де на коні сидів Торохкало. Дичак витріщився на нього крізь отвори шолома і мовив:

— Вільному народові боягузи ні до чого.

— А він не боягуз. — Один з лучників стяг з голови зшитого з овечих шкур ковпака і струснув кудлатою вогняно-рудою головою. — Це байстрюк зимосіцький, який мене пожалів. Хай живе.

Джон зустрів очі Ігритти і не знайшов слів.

— Хай краще помре, — заперечив Князь-над-Кістками. — Чорна ґава — хитра тварюка. Я їм не вірю.

Над головою злетів зі скелі в повітря орел, заплескав крилами, видав лютий вереск.

— Той птах теж тебе не любить, Джоне Сніговію, — відповіла Ігритта. — Воно й не дивно. Він був людиною, доки ти його не вбив.

— Я не знав, — чесно відповів Джон, намагаючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав у Пересуві. — Ти сказала, що Манс радо мене прийме.

— А таки прийме, — погодилася Ігритта.

— Манса тут немає, — мовив Торохкало. — Рагвила, випусти йому тельбухи.

Дебела списниця звузила очі та мовила:

— Якщо ґава хоче до вільного народу, хай покаже себе і доведе, що не бреше.

— Я зроблю все, що ви скажете. — Джонові нелегко далися ці слова, але він їх все-таки вимовив.

Торохкало зареготав, і його кістяний обладунок гучно заторохтів.

— Тоді вбий Піврукого, байстрюче!

— Диви, пупа не надірви, — відповів Кворин насмішкувато. — Обернися, Сніговію. Осьде стоїть твоя смерть.

Меч у руках Кворина мовби сам стрибнув на Джона, але назустріч йому якось спромігся вилетіти Пазур. Від сили удару меч-байстрюк трохи не вилетів з Джонової руки; Джон відсахнувся назад, щоб встояти. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали.» Він ухопив меча обіруч і якраз встиг завдати свого удару, але дебелий розвідник відкинув його убік з презирливою легкістю. Вони рухалися вперед та назад, вихорилися чорні кобеняки, швидка юність намагалася подолати люту силу ударів Кворина, яких він завдавав лівою рукою. Меч Піврукого, здавалося, був відразу в усіх місцях: сипав ударами з одного боку, а тоді миттю з іншого, ганяв Джона, мов курку двором, не даючи навіть ногами міцно стати. Руки в нього вже німіли.

Навіть коли Привид люто вчепився зубами у литку Кворинові, розвідник якось спромігся встояти на ногах. Але на мить крутнувся, послабив увагу і відкрив щілину в захисті. Джон миттю кинув меча вперед у випаді й чиркнув з боку в бік майже непомітним рухом. Розвідник сахнувся назад, і на якусь мить здалося, що короткий Джонів помах його навіть не зачепив. А тоді на горлянці здорованя з’явилася нитка червоних сліз — яскравих, наче рубінове намисто. За мить сльози перетворилися на потік, і Кворин Піврукий впав додолу.

Писок Привида капотів червоними краплями, але на мечі-байстрюку заплямоване було тільки вістря — якихось пів-вершка. Джон відтяг вовка і став на коліно, обійнявши звіра. У Кворинових очах вже згасало світло.

— …гострий, — мовив він, піднімаючи скалічену руку. А тоді вона впала, і життя розвідника обірвалося.

«Він знав» — майнула в Джона млява думка. — «Знав, чого вони вимагатимуть від мене.» А тоді подумав про Семвела Тарлі, про Грена та Скорботного Еда, про Пипа та Ропуха у замку Чорному. Чи втратив він їх усіх, як раніше втратив Брана, Рікона та Робба? Хто він тепер такий? Чим мусить жити?

— Підніміть його. — Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався. — Ти маєш ім’я?

Ігритта відповіла замість нього.