Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я б волала, щоб ти згнив живцем від цього зв'язування. Страждав від нього так, що кожна мить твого життя здавалась мукою і ти нічого не міг з цим зробити. Щоб хтось, нехай не я, заставив тебе що дня, що години, що хвилини жаліти про кожен свій ганебний вчинок. Без надії щось виправити, чи просто жити далі. Щоб ти варився у власній зневазі до кінця своїх довгих і безрадних днів!
Тепер я стала знову рівною. В його очах більше немає жалості, а на лиці застила така ж недоречна іронічна посмішка як і моя. Це дійсно кінець, точка поставлена. Щось аж не віриться…
— Вау! – він не поплескав саркастично, як я раніше тільки тому, що його злегка повело, коли він тільки підняв руку для цього. — Яка промова! Напевне довго її репетирувала?
— Довго, — холодно погодилась.
Дістала мобільний телефон, використовуючи його як спосіб відгородитись від нього. Найшла номер брата, написала йому повідомлення, щоб забрав Кая. Той не виглядає так, наче зможе далеко зайти сам. Тому совість не дає мені просто кинути його тут одного. Я майже дописала повідомлення, коли мене зупинило неочікуване питання:
— Ти вернешся з кучерявим додому?
Не питання заставило мене відірвати погляд від телефону, а тон його голосу. Невпевнений. Наче водночас хоче і не хоче почути відповідь на це запитання. Тож я продовжую його агонію, злегка посміхаючись мовчу, нажавши на виправляння повідомлення, ховаю телефон назад в сумку.
— А якщо так, то що? – знущаюсь, отримуючи задоволення від його нікчемних спроб приховати від мене власну ревність.
Він нервово стискає кулаки, поки його зіниці знову то видовжуються як у звіра, то стають нормальними. Від цього всього напевне добряче крутиться голова, так що він аж відсахнувся назад до стіни, обперся на неї спиною.
— Ти цього не зробиш, — впевнено завіряє, так наче знає мене як облуплену, що далеко не так. – Ти уже відмовила йому, але брат надто впертий, щоб просто відмовитись від того, що він думає, йому потрібно.
— Звідки ти знаєш про відмову? Щось сумніваюсь, що ви такі «браття», щоб стали розмовляти на такі теми. А, точно! Знову Руслана розказала? – ховаю те, що він задів мене за агресією і награними веселощами. – Що ж у неї рот ніяк не закривається?!
— Це не важливо, — сказав так, стало очевидно, що це не так. – Головне, щоб ти зрозуміла, якщо ти підеш з ним легше не буде. На території Рената, я не зможу тебе захистити, ніхто не зможе. Навіть його власний внук.
— Говориш так, наче не ти головна причина моїх страждань за пів року, — вирвалось від роздратування.
Він нічого не відповів на це, наче приймаючи як даність. Тож я нервово закинула сумку на плече, подивилась на нього наче прикидаючи, чи достатньо добре він себе почуває, щоб його просто кинути тут і зараз.
— Теж саме я можу сказати й про тебе, — він ледь посміхається, майже прикривши очі.
Ніколи не бачила у нього настільки сповненої ніжності посмішки. Здається таким невинним, щирим, своїм. Так що аж руки тремтять від бажання торкнутись ледь помітної ямочки на його щоці. Голова паморочиться від спогадів, коли це ще здавалось можливим, так що відступаю на крок, очікувано ловлячи його погляд. У нього знову щось з очима. Вони налились кров'ю і злегка світяться, при тому одна зіниця видовжена як у звіра, а інша як у людини. Навіть якщо спитаю, що з ним, він не відповість. Це немає ніякого сенсу, як і те, що я до сіх пір тут, хоча навіть в такому стані він міг би потурбуватись про себе сам. Я це розумію, він вірогідно теж, та так само ігнорує цей факт.
— Пам'ятаєш, ти спитав мене, чим ти гірший за Юру? – слова зірвались з уст самі, та я не намагалася його задіти ними, чи заставити ревнувати.
— Пам'ятається, ти й без того озвучила кучу моїх недоліків, — ховає роздратування за посмішкою, поки знову починає тяжко дихати, майже задихаючись.
— Головна різниця між вами в тому, що Юра готовий боротися за те, що йому потрібно, а ти тікаєш від цього при першій же нагоді, наче і сам заочно знаєш, що не заслужив… цього.
Під'їхала машина, вона перегородила в'їзд в арку, закриваючи нас від вулиці. З кабіни тут же вибіг Кирило та Іван. Брат кинувся до мене і наче захищаючи від альфи, відтягнув до самого виходу з арки. Я не пручалася, мені потрібна була причина, щоб пояснити собі власну поведінку. Адже сама проста відповідь на запитання, навіщо я це сказала Каю звучить надто ганебно навіть для себе.
— Кай, братику! Ти мене чуєш? – на задньому плані метушився Кирило, навіщось світячи блондину в очі ліхтариком на телефоні. Останньому звичайно це не подобалось і він слабо від нього відбивався, щось бормочучи під ніс.
— З тобою все в порядку? – спитав брат, відволікаючи на себе мою увагу.
Невиразно кивнула й перейшовши на шепіт спитала:
— Що це з ним?
— А? Цей-во, напився! – відповів замість брата Кирило якось дуже натягнуто усміхаючись.
— Правда? – з явним сумнівом перепитала, звернувши увагу на брата.
— Забирай його уже, — замість відповіді гаркнув Іван, продовжуючи стояти біля мене колом, наче мені загрожує якась небезпека.
— Якось рано він вирішив напитись, та й алкоголем від нього зовсім не несе, — склавши руки на грудях просвердлила поглядом брата.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.