Читати книгу - "Велика історія України"

Проєкт автономії виключав м. і. допускаємість кольонізації на терені Галичини, давав рівноправність українській мові в школі, урядах і судівництві, доручував варшавському сеймові заложення й матеріяльно-наукове забезпечення українського університету, а все те мало бути зреалізоване не пізніше, як у два роки по ухваленню воєвідської автономії.

Українське громадянство в краю й уряд та представництво ЗУНР на еміграції поставилися до цієї автономічної ухвали варшавського сейму з упередженням, на яке вона вповні заслугувала, так по своїй суті, як і призначенню. По суті вона була марною тіню справжньої територіяльної автономії, а її призначення не сягало поза признання Радою Амбасадорів суверенности Польщі над Галичиною. Добившися того признання, польські політики й дипльомати найспокійніше в світі склали свій проєкт галицької автономії до архіву.

Рішення Ради Амбасадорів

Дня 15 березня 1923 р. опубліковано рішення Ради Амбасадорів - Великої Британії, Франції, Італії та Японії, яка «зваживши, що згідно з 91 статтею мирового договору в Сен-Жермен, Австрія зреклася на користь головних союзних і принятих до союзу держав, усіх прав і титулів до територій, які перед тим належали до б. австро-угорської монархії й які положені поза новими кордонами Австрії, як це описано в 27 статті названого договору, а яких досі ще нікому не признано, й маючи на увазі, що Польща признала, що щодо сх. частини Галичини етнографічні умови конечно вимагають автономного устрою - конференція амбасадорів рішила признати, як границю Польщі з Росією - лінію означену й застовплену за згодою обох держав і на їх відповідальність дня 23 листопада 1922 р.»

Даремне протестувала проти такої ухвали Ради Амбасадорів делегація Укр. Нац. Ради ЗУНР. Рішення Ради Амбасадорів, обумовлене готовістю Польщі признати Галичині територіяльну автономію, стало обовязковою нормою, а дата його публікації стала датою ліквідації державної незалежности й суверенности Західньої Области Української Народньої Республики.

Розбіжними шляхами

Перемиря УГА з Денікіном, закріплене прелімінарними договорами з 3 і 17 листопада 1919 р., примусило Армію Великої України відступати в північно-західньому напрямку тоді, коли УГА подалася на схід… Пересунувшись у район Чорториї, окружена звідусіль ворогами, армія УНР рішила змінити досьогочасну боєву тактику. Уряд з головним отаманом С. Петлюрою виемігрував до Польщі, корпус СС-ів розвязався, а решта армії, переформувавши себе в партизанські загони, перекинулася на ворожі, зразу денікінські а відтак більшовицькі зади. Протягом часу від грудня 1919 до травня 1920 р. перебула Армія УНР, під загальним проводом ген. Омеляновича-Павленка свій славний «Зимовий Похід», яким пройшла вона ціле Правоберіжжя а навіть частину Лівоберіжжя, скрізь винищуючи ворожі залоги, магазини й адміністрацію, власним приміром і незвичайною сміливістю та саможертвою промощуючи населенню шлях для боротьби з наїздником. Спроби більшовиків під Балтою й Ольгополем перетяти партизанам звязок з їх випадною базою на північному заході, заломилися в тяжких і кривавих боях. Вернувшись з Зимового Походу в силі 2.100 багнетів і 580 шабель та частина Української Армії зайняла фронт на право від польської VI армії (на фронті Грушна - Окниця - Трибушівка - Вербка - Дзигівка - Ямпіль), яка тимчасом, умовившися з урядом УНР пішла походом на Київ.

Умова з Польщею

Перемиря й дипльоматичні звязки уряду УНР з Польщею, довели дня 21 квітня 1920 р. в Варшаві до підписання обома сторонами формального договору, який мав запевнити УНР польську допомогу в увільненні Києва й Правоберіжжя від більшовицької окупації. «Уряд Польської Речипосполитої - читаємо в договорі - признаючи право України до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, схід і південь окреслені на основі умов Української Народньої Республики з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію Незалежної Української Республики з Головним Отаманом паном Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народньої Республики».

Рівночасно, пересуджуючи приналежність західньо-українських земель до Польщі, договір усталював польсько-українську границю в такий спосіб: на північ від р. Дністра, здовж р. Збруча, а відтак здовж бувшої границі поміж Австро-Угорщиною й Росією, до Вишгородка, а від нього на північ через Кремянецькі узгіря, аі відтак по лінії на схід від Здолбунова, здовж східніх границь рівенського повіту, дальше на північ здовж границі бувшої минської губернії, до прорізу нею ріки Припяті, а відтак Припятю до її устя» і т. д.

Польський уряд готов був допомогти Україні здобути території на схід від названої в горі лінії, до границь Польщі з 1772 р. (перед розборами), які Польща вже тоді посідала або мала відзискати від Росії збройною чи дипльоматичною дорогою. Обі сторони зобовязалися це заключувати ніяких міжнародних договорів, звернених проти одної з них. Культурно-національні права, які польський уряд мав забезпечити громадянам української національности на території Польської Речипосполитої, мали в неменшому ступні бути забезпечені громадянами польської національности на території Української Народньої Республики. Позатим обі сторони заключили договір економічно-торговельного характеру. Польща потребувала харчів, цукру, тощо, Україна одягів і амуніції для армії.

Забезпечившися умовою, що для України була хіба останньою дошкою рятунку, а для Польщі отвирала перспективи відбудуватися в тій чи іншій формі - від Балтику по Чорне море, поляки рушили в похід на Київ.

Українські частини в польському «поході на Київ»

Вже в дні 25 квітня, в якому польська армія почала «київський похід», найшлося в її рядах дві українські дивізії - 6, під проводом ген. Безручка, скомплєтована в Берестю над Бугом і 2, під проводом полк. Вдовиченка, що вже від довшого часу сусідувала з VI польською армією, в районі Нової Ушиці. В дні 7 травня, в якому поляки зайняли Київ, 6 українська дивізія була в Києві, 2 дивізія в районі 35-40 км. на схід від Могилева Подільського, а армія ген. Омеляновича-Павленка, що саме тоді вернулась з свого «зимового походу», прорвавши більшовицький фронт, зайняла район на північний схід від Ямполя. Невелика чисельно (всього біля 8.000 багнетів) але знаменита під якісним оглядом українська армія, відіграла поважну ролю так у польському наступі на Київ, як відвороті з України і обороні Пльщі.

«На правому крилі польської армії - пише польський історик Л. Васілєвскі - прикривала південньо-східню Галичину, невелика числом, але сильна духом і загартована в боях українська армія. Протягом цілої більшовицької офензиви боролася вона хоробро й відступала з Поділля крок за кроком, координуючи свою акцію з 6 польською