Читати книгу - "Ходіння по муках"

Він починав розуміти буденний спокій товаришів у сірих халатах, — вони знали, яка справа зроблена, вони попрацювали… їх спокій — багатовіковий, важкорукий, важконогий, багатодумний — витримав п’ять століть, а вже, господи, чого тільки не було… Дивна й особлива історія російського народу, Російської держави. Величезні й неоформлені ідеї шумують у ній з століття в століття, ідеї світової величі і правдивого життя. Здійснюються небувалі і сміливі починання, які бентежать європейський світ, і Європа з острахом і обуренням вдивляється в це східне чудище, і кволе, і могутнє, і злиденне, і незмірно багате, що народжує з темних надр своїх цілі заграви вселюдських ідей і задумів…

І нарешті Росія, сама Росія, обирає новий, ніким ніколи не пробуваний шлях, і з перших же кроків чути її ходу по світу…

Зрозуміло, що з такими думками Вадимові Петровичу було однаково — які там брудні струмки за вікнами гонять на вулиці березневий сніг і плентається похмурий і незадоволений радянський службовець з торбою на продукти і бляшанкою на гас за плечима, в розкислих черевиках — засідати в одній з численних колегій; було однаково — який ковтати суп, з якими риб’ячими очима. Йому не терпілось якнайшвидше самому почати підсобляти цій справі.

Україна очищалась від петлюрівців. Недавно був взятий Червоною Армією Катеринослав. Петлюра ще чіплявся за Білу Церкву, але звідти його нарешті вибили, і він з залишками куренів вийшов за кордон, в Галичину. Попереду наступаючих військ Червоної Армії котився широкий вал партизанських повстань. їх розмах трудно було врахувати, трудно було ними керувати. Вони спалахували, як пожежі, по селах і волостях, що роздиралися жорстокою боротьбою малоземельного селянства з міцним куркульством. І ті, і другі виставляли загони, що зіштовхувалися між собою з усією люттю — кінні й піші — в кривавих битвах. Всюди нишпорили, маскуючись і провокуючи, таємні агенти — петлюрівські, денікінські й польські, і ще більше темних і прихованих організацій. Радянська влада була по містах та по магістралях залізниць, а за ними по боках, — куди міг долетіти снаряд з бронепоїзда, — бушувала війна.

Вадим Петрович одержав нарешті довгождане призначення — в штаб курсантської бригади, де комісаром був Чугай, в середині березня виписався з госпіталю, — ще кульгаючи, з паличкою, — і поїхав до Києва, в свою частину.

Банда Зеленого, що відокремилась від отамана Григор’єва, громлячи сільради й полюючи на комуністів, підскакувала на сотнях тачанок до самого Києва. По слідах Зеленого на дорогах знаходили людей із здертою шкірою, деяких — посаджених на розколений пеньок, комітетчиків він палив живцем у коморах, євреїв прибивав цвяхами до воріт, розрізував. животи, зашивав туди кішок. План ліквідації цієї банди був розроблений з участю Рощина в штабі Наркомвійськ. Сил було небагато. Нарком військ України виїхав з Києва на пароплаві, щоб керувати операцією на місці.

Дніпро був ще широкий. Пароплав ляпав колесами по ясній воді, порушуваній лише лінивими вирами. Ні плюскіт коліс, ні голоси курсантів не могли заглушити солов’їного співу по берегах, порослих пахучою і липкою зеленню, — в котиках, в пуху, в курчачій жовтизні. На палубі було гаряче від сонця, що підбилося над розливом. Вадим Петрович стояв коло борту і дивився на блискучу воду.

Багато було прожито весен, але ніколи з такою силою не шумувало в ньому вино життя… Та ще в такий непідходящий і невідповідний час. Туманилась голова невиразними передчуттями… Краще й не лізь у кишеню за цигаркою, не хмур брів, серйозна ділова людино, — не відчепишся від налітаючих чарів… Ось вона, весняна імла, піднімається над розливом, над острівцями, над напівзатопленими хатами, пронизана завислим у ній величезним сонцем. Світло його м’яко лягає на воду, на дерева з блідими й хиткими відображеннями, на спини корів, що зайшли по коліна в воду, на зарослий травою бугор, куди виліз бик, озираючись на невидане, невідоме чудо весни.

Дивно, дуже дивно, — Рощин весь цей час, починаючи з Катеринослава, мало згадував про Катю, немовби вона відійшла разом з його минулим, — надто нерозривно була зв’язана з життям, пристрасно ним самим засудженим… Повертаючись думкою до Каті, він повертався до того самого Рощина, якого він побачив колись у парикмахерській у дзеркалі: тоді у нього не вистачало огиди, щоб вистрілити, принаймні хоч плюнути в своє відображення, — тепер би він зробив це.

Дві весни тому його почуття до Каті, здавалось, наповнювало всесвіт, — цілий всесвіт за його зморщеним лобом смертельно розгубленої і ображеної людини. Тоді йому потрібна була Катина любов, особливо потрібна була в самотню годину, в катеринославському готелі, коли він дивився на дверну ручку, на якій можна повіситися… «А тепер — не потрібна? Так, чи що? В Ростові зрадив Катю вперше, в Катеринославі — вдруге?»

Він дивився на пливучі береги, втягав всіма грудьми медове вологе повітря і не почував ні гризоти, ні каяття.

«Ні, в Катеринославі зради не було… Там кінчався розрахунок з минулим. І була Маруся… Проспівала коротеньку, невинну, палку пісню про нове життя — ось про цю весняну повінь, про незмірне, незазнане щастя».

Бик, що стояв на трав’янистому пагорку, заревів, і на кормі пароплава засміялися курсанти, хтось із них теж заревів, перекривляючи. Рощин блаженно заплющив очі: «Хіба смерть — безнадійність? Марусина смерть була світла. Смерть її була, як крик того, що відходить, тим, що залишаються: любіть життя, візьміть його з усією пристрастю, зробіть з нього щастя!..»

Він не облишив спроб розшукати Катю. На його прохання, з військового наркомату в повітові виконкоми Катеринославщини й Харківщини був посланий запит про Олексія Красильникова, але відомостей про його місцезнаходження досі не надійшло. Більше Вадим Петрович зробити зараз не міг, — ці кілька годин на палубі пароплава були єдиним вільним часом за півтора місяця роботи по вісімнадцять годин на добу.

До нього підійшли Чугай і нарком військ. Це був худорлявий чоловік у парусиновій толстовці, з почервонілим від сонця обличчям і очима, вологими й ніби п’яними, хоч він ніколи не пив і ненавидів п’яних так, що мало не розстріляв хорошу людину, комбрига, заставши його в халупі за баклажкою горілки… Вказуючи на високий берег, де біліла дзвіниця,