Читати книгу - "Тримай мене міцно"

* * *

На галявині неподалік від Каменя яскраво горіло вогнище. Прозорий серпневий вечір ніжно оповив темні силуети дерев та розбудив духмяні трави, він повільно розливався нічною прохолодою по зоряному небу. Захар вдихав на повні груди фантастично-п’янке повітря і деякий час стояв, завмерши у німому польоті свідомості. Потім пішов до вогнища. Він сів біля Каменя і взяв свою мисливську рушницю, з якою зазвичай оглядав лісництво.

Відкривши затвор рушниці, Захар за допомогою свинцевої гирьки протягнув через ствол мотузку з прив’язаною ганчіркою. Декілька разів потягнувши за неї, він вийняв мотузку, збираючись прив’язати іншу, промаслену ганчірку, щоб змастити рушницю. Зненацька характерник підняв голову і почав прислуховуватись. Потім відклав рушницю, встав і оглядівся навкруги…

Раптом він відчув сильний удар у груди. Його збило з ніг потужним буревієм. Ну ось і вони… Що ж, спробуємо зробити все так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Він швидко піднявся і рвучко випростав руку вперед. З неї вирвався вогняний промінь. У світлі променя Захар побачив Лео. Сірі очі холодно втупились у сині, але прорвати ці кордони було неможливо. Сталевий погляд віддзеркалювався у чорних зіницях Захара і зникав десь у просторі.

Лео миттєво утворив пиловий вир і направив його на Захара. Вир і промінь схрестилися, неначе мечі. Захар почав наступати. Раптом позаду нього з-за дерева вийшла Агата. Характерник несподівано відчув сильний удар у спину. Він обернувся і лівою рукою відкинув чаклунку вбік.

Цієї миті було достатньо, щоб Лео скористався короткою перевагою. Він утворив пиловий буран, що, неначе мотузка, обвив Захара. Характерник втратив рівновагу і впав. Лео швидко притиснув його пиловим виром до землі. Захар кинув у Лео блискавку, але раптом відчув різкий біль у спині, і сили стали швидко покидати його.

Лео все ще тримав вир навколо Захара. Одночасно він простяг ліву руку до Каменя. Агата стала з іншого боку. Вона теж підняла руку, і раптом Камінь почав світитися. Потім трохи зсунувся. Агата підбігла до ями і спробувала протиснути руку крізь щілину, але вона була дуже замала.

— Що ти копирсаєшся, давай швидше! — очі Лео блищали від нетерплячки.

— Не виходить!

— А ну, відійди!

Агата відскочила від Каменя. Лео зосередив усі сили на ньому. Камінь почав світитися ще яскравіше. Пиловий вир навколо Захара послабшав. Характерник зібрався з силами і вдарив блискавкою по Лео. Чаклун не втримався на ногах, але швидко піднявся, в той час як Агата різким рухом утворила перед Захаром пилову завісу.

Лео та Агата зникли за густою стіною. Пил полетів на Захара, він забивав ніздрі, заповнював горло. Його почав душити кашель.

Лео сконцентрувався, направляючи лівою рукою потік повітря на Камінь. Почувся тихий гуркіт, і щілина нарешті збільшилася ще на декілька сантиметрів. В решті решт Агата просунула в неї руку і схопила книгу. Але фоліант був завеликий.

— Не просовується!

— Незграба!

Лео напружився і штовхнув камінь силою повітря. Агата радісно підхопилася на ноги.

— Є!

Вона притисла книгу до себе і зникла у густій темряві лісу. Лео відпустив пиловий вир і щез услід за нею. Завіса поступово розсіювалася. Захар напівлежав на лікті, важко дихаючи. Трава біля нього намокла і стала липкою.

Раптом на галявину злетіла голубиця. Марія підбігла до Захара і опустилася навколішки. Живий! А це що за липка рідина? Ні! Вона обережно заглянула за його спину. Залізна рукоятка виблискувала у місячному сяйві. Господи, чому? Краще б вона залишилася біля каменя. Вона відчула, як сльози мимоволі наповнювали її очі… Але він не повинен цього бачити. Вона швидко опанувала себе.

— Перевір, що з книгою, — стиха промовив Захар.

Марія побігла до каменя.

— Вони її забрали.

Жінка швидко повернулася назад. Захар намагався встати.

— Тобі не можна рухатися. Потерпи, я зараз.

Вона підхопилася і помчала крізь хащі, вдивляючись між гілок. Десь тут повинно бути джерело! Господи, допоможи! Допоможи знайти його швидко, на рахунку кожна хвилина…

Раптом щось блиснуло попереду. Тонка прохолода віяла звідти. Це воно! Дякую, Господи! Марія полетіла вперед, не відчуваючи ніг. Ось і живильна волога вже струменить по її руках. Вона швидко вийняла фляжку і набрала воду. Але цього замало. Потрібен живосил… Як же його тут знайти? Тільки змії знають, де він росте… Що ж робити?..

Несподівано Марія помітила, що трава біля джерела стиха колишеться. Невже вони допоможуть і зараз? Над травою у світлі місяця вона побачила маленькі блискучі очі. Марія повільно рухалася за змією. Живосил! Захар буде жити!

— Дякую тобі!

Змія кивнула головою і зникла у траві. Марія обережно зірвала ніжні листочки і помчала назад, крізь зарості. Гілки зачіпалися за її одяг, дряпали руки та ноги, але вона не відчувала цього. Жінка вискочила на галявину. Там уже стояв Божедар.

— Де ви були? Ви ж обіцяли!

Глибокий розпач почувся в її голосі.

Марія впала на траву поряд із Захаром, швидко відкрила фляжку з водою, піднесла її до вуст і пошепки промовила замовляння. Фляжка почала світитися, і з кожним словом світіння посилювалося. І ось уже сріблясто-блакитний вогонь огорнув її. Марія піднесла фляжку до губ Захара. Чоловік почав повільно пити.

— Тримайся! Зараз я допоможу.

Марія полила листочки живосила водою із фляжки, і вони почали сяяти. Жінка сіла обличчям до Захарової спини і обережно стисла у руці рукоятку, що стирчала з його тіла.

— Готовий?

— Так.

Марія різким рухом висмикнула ніж із рани. Кров бризнула на її сукню, на руки, на обличчя. Знахарка обережно підняла сорочку і приклала до рани живосил. Потім відірвала шматок тканини від сукні і перев’язала його.

На галявину опустився ворон. Він перетворився на Данила. Хлопець підбіг до Захара і Марії.

— Як це сталося?

— Агата вискочила іззаду, — голос Захара прозвучав тихіше, ніж завжди.

— Вони забрали книгу?

— Так. Довго не могли. Камінь не піддавався.

— Ми поставили гарні кордони, — сказав Данило, пильно роздивляючись щілину під Каменем.

— Ти завжди знайдеш хоч щось хороше у поганому, — посміхнувся Захар.

Божедар підійшов до присутніх. Марія підняла голову. Так, він не міг допомогти. Тоді б вони не змогли забрати книгу. А наступне затемнення дуже нескоро. І жити в такому режимі стало вже просто неможливо.

— Вибач, я була у розпачі.

— Не