Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

Мусаєва-Боровик переконана, що «Українська правда» повинна вийти з дискурсу руйнування системи і стати більш конструктивною. Зараз, на її думку, встановлюється баланс між критикою влади та матеріалами, які мотивують або можуть чогось навчити. Потрібні також тексти, які дадуть змогу нашим співвітчизникам із різних регіонів порозумітися. «Хотілося б спецпроектів про життя українців на різних територіях, — каже головна редакторка УП. — Це те, що допоможе нам краще зрозуміти Україну й навіть ті процеси, які призвели до сепаратистських настроїв. Політики, на жаль, зробили багато, щоб розколоти країну, але й журналісти недостатньо приділяли цьому уваги».

Нові напрямки не означають відхід «Української правди» від свого звичного курсу. Видання, за словами Мусаєвої-Боровик, і надалі залишатиметься головним антикорупційним майданчиком країни. «Мене вражає спротив старої системи молодим здоровим клітинам, — каже Севгіль. — Але головна мета молодих — створити токсичну зону для корупції, щоб вона вмерла. Це робимо й ми: створюємо токсичне середовище для поганих бактерій, які мають загинути».

Однак токсичними бути смертельно важко. Завершуючи історію «Української правди», треба згадати про ще один удар, який мусило витримати інтернет-видання. У середу, 20 липня 2016 року, о 7:45 на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка в Києві вибухнуло авто, що належало Олені Притулі. За кермом був журналіст «Української правди» Павло Шеремет. Спрацювала вибухівка. Як повідомляла УП та інші українські медіа, правоохоронці розглядають кілька версій убивства, серед яких професійна діяльність Шеремета й замах на життя Притули. На час виходу книжки розслідування все ще триває.

* * *

Я дуже здивувався, коли зрозумів, що у штаті «Української правди» всього 36 журналістів та редакторів. А це й «УП — Життя», «Економічна правда», «Європейська правда», «ТаблоID» та інші проекти. Лише одна людина — кореспондент новин. Усі решта пишуть статті, розслідування й одночасно допомагають із матеріалами для новинної стрічки. Мусаєва-Боровик запевняє, що в УП найефективніша редакція, яку їй доводилось бачити. З іншого боку, це коштує журналістам величезних зусиль.

Шалений темп роботи має ще один бік медалі: у новинах трапляються помилки, неточності, одруки. На думку Олени Притули, уникнути цього неможливо. «Новини — це дуже важкий конвеєр, — пояснює співзасновниця видання. — Якщо ми впевнені в інформації на 100%, то дуже важливо вийти максимально швидко. Часто пишемо просто заголовок і лід, тоді люди вже знають, що інформація в роботі. Потім додаємо речення, потім ще речення. На цьому етапі й трапляються помилки. До того ж онлайн-новину найбільше читають саме в мить публікації, а потім її життя різко гасне. Тому я відстоюю позицію, що в інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено. На жаль, не існує зараз ідеальної для цього методики. Ми її шукаємо».

В інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено.

Щодо того, як організована робота найефективнішої редакції, Севгіль Мусаєва-Боровик запевняє, що в них немає начальника, заступника чи заступників заступника. Натомість є редакційне коло, у якому всі партнери. Рішення ухвалюють спільно з усіма редакторами напрямків.

«Ми дійсно редакційна родина, — пояснює Севгіль. — Немає чітких механізмів, але є чітка відповідальність».

Підтверджує цю тезу і власниця УП: «У нашому офісі свобода, ніхто не стежить, хто й коли приходить. Якщо людині треба піти, то вона каже про це не мені, а своїм колегам, котрим замість неї працювати. Наші журналісти й редактори самі регулюють час, коли починають і коли закінчують роботу, коли в них буде відпустка. Я не втручаюся, мені просто дають про це знати».

На запитання, у чому секрет успіху «Української правди», і колишня, й теперішня головна редакторка відповідають майже однаково. Кількома словами це можна пояснити так: «У людях, які мають пристрасть до журналістики».

Олена Притула: «Коли ти досконало освоїш ремесло, починається творчість»

— Олено, розкажіть, будь ласка, чим Ви займалися до «Української правди»?

— Я за освітою інженер. Закінчила Одеський політехнічний університет, факультет гідроакустики та ультразвуку. Пішла туди, бо в мене була дитяча й трохи романтична ідея вивчати мову дельфінів. Зробити так, щоб їхні ультразвуки стали зрозумілі простим людям, щоб можна було з дельфінами контактувати. Я впевнена, що в майбутньому хтось це зробить.

Ми з тепер уже колишнім чоловіком після навчання розподілилися в закритий Інститут суднобудування імені академіка Крилова в Севастополі. Там досліджували звукові коливання підводних човнів. Наприклад, як зробити так, щоби човен звучав для вуха акустика, як зграя великих риб. Це було дуже цікаво: купа завдань із інтегралами, математичними рядами, моделюванням. Але почалися гарячі часи розділення Чорноморського флоту, відбулися події в Форосі, де закрили Горбачова[10]. Ми почали цікавитися цими процесами, і середовище посприяло тому, що довелося займатися інформацією. Я працювала на УНІАР (українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»), яку очолював Сергій Набока. Потім працювала на «Reuters» і одночасно на «Інтерфакс-Україну» як кореспондентка в Криму.

Інженерну роботу довелося залишити. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що коли буду інженером, то все життя доведеться вставати, наприклад, о 7:30, приходити на 8:15, а йти з роботи о 17:27. Подумала, що колись від цього збожеволію. Регулярність у житті — те, що мене дуже лякало. А спонтанність журналістики приваблювала.

— Це, мабуть, навантажує куди більше, як з 9-ї до 18-ї?

— Це щось невіддільне від твого життя. Ти не можеш сказати: отут я живу, а отут працюю. Мені здається, успішними журналістами стають якраз ті, хто ці речі не розділяє.

— А як Ви потрапили до Києва?

— Сталося так, що з чоловіком довелось розлучитися. Трохи пізніше до мене зателефонував Олександр Мартиненко, президент «Інтерфакс-України», і запросив працювати до Києва. Мені не було чого втрачати, я зважилася. Щоправда, коли мій поїзд рушав із Сімферопольського перону, хотілося плакати, повернутися назад і не починати ніякого нового життя.

Як тільки приїхала, мене поставили в президентський пул від «Інтерфаксу». Це була дуже цікава робота. Я мала писати про всі події, пов’язані з президентом: його зустрічі, виступи, візити. Але настав момент, коли ця робота перестала мене задовольняти. Деякі питання стали небажані, м’яко кажучи. А декотрі відповіді президента під час його останньої виборчої