Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Василь подивився на неї з недовірою:
— Я знаю, знаю, яка з тебе приятелька! Походиш трохи і покинеш, як ганчірку на плоті.
— Присягаю, — Смерть підняла руку, як суху драницю, перед старим дубовим пнем.
На другий день Василь узяв гудзувату палицю й подався до слабого, якому залишилися три чисниці до смерті.
— Я дохтор, — сказав, жінці й дітям хворого, що сиділи на лаві сумні.— Вийдіть надвір, аби-сьте мені не заважали.
Коли всі вийшли, Василь глип — Смерть стоїть у головах. Він узяв палюгу обіруч і як влупить її по плечах, то аж загриміло.
— То чого, помийнице, стала в головах чесного чоловіка? Хіба не видиш, що у нього теж є дрібні діти? Ану стань там, де треба…
Смерть мовчки перейшла й сіла сумирно у ногах. Василь обмацав слабого й сказав:
— Через три дні підеш у поле орати.
Так і сталося: через три дні ґазда орав і сіяв.
А Василь пішов до інших хворих. Смерть уже ніде не ставала хворому в головах. Боялась, аби Василь не бив. З того часу двері в його хаті вже не зачинялися: люди з усіх сіл приходили просити рятунку. І його не випускали з порожніми руками — давали йому всілякого добра й дякували за поміч.
Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:
— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.
— Приходь у неділю, — відповів Василь.
— Добре, прийду, — зраділа Смерть.
У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:
— А коли я маю загостити до тебе?
— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.
— Най буде…
Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.
— Ото мій палац, — пишалася Смерть.
В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.
— Дрантя! — сказав Василь. — Нема на кого дивитися.
— Покажи мені своє ґаздівство.
Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:
— Відімкни кімнату, — сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.
— Не можна.
— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.
— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.
— Що це таке? — спитав Невмирака,
— Це свічки всіх живих.
— І моя тут є?
— Є і твоя.
— Котра?
— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.
— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.
— Тоді умреш.
Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:
— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.
— Ніколи в світі цього не зроблю! — сказала Смерть сердито. — Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.
Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:
— Моя свічка уже догоряє.
— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.
— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.
Жінка почала плакати-голосити на всю хату.
— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.
Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.
Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.
Смерть почала його просити:
— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.
— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!
— Ну, аби-сь знав, більше не прийду… — образилася Смерть і пішла геть з хати.
Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.
ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ[43]
Жила на світі бідна вдова із сином Кирилом. У них була лише старенька хата, пошита соломою. Якось звіялася буря, зірвала солому й порозкидала по селу. Вдова, з сльозами на очах, подивилася на лихо і сказала синові:
— Що тепер чинити?
— Піду, мамо, у світ, пошукаю щастя.
Узяв торбу з хлібом, вирушив у дорогу. Йшов скільки йшов, коли здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні.
— Куди йдеш легіню?
— Йду щастя шукати.
— Не йди нікуди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку файну козу, що як тільки скажеш: «Козо, козо, потрясися!», довкола неї посиплються гроші. Зможеш собі брати, скільки хочеш.
— Давай, чічко, козу.
Дівчина плеснула в долоні і коло неї стала правдива коза — з рогами і борідкою. Кирило взяв її на мотузок і пішов дорогою. Прийшов до корчми й каже:
— Козо, козо, потрясися!
Коза потряслася і обсипалася грішми. Леґінь нагодував і напоїв усіх, що були в корчмі. Побалакав, пожартував з ними й зібрався йти додому. В той час хитрий шинкар підмінив йому козу.
У дорозі парубок хотів дати бідним трохи грошей. Але коза не тряслася, грішми не обсипалася. Лишив ЇЇ серед дороги й пішов шукати щастя.
— Здибала його дівчина — вродлива, як сонечко навесні.
— Куди йдеш, легіню?
— Йду щастя шукати.
— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку скатерку, що як скажеш: «Скатерко, скатерко, розстелися!», то
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.
