Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Щоб тобі ця кишка повисла з носа!

Тільки баба вимовила ці слова, як кишка причепилася дідові до носа. Старий хотів її відірвати, але де там! Приросла так, ніби він із нею на світ народився.

Заплакав дід гарячими сльозами, бо на вулицю ж не вийде з отакенним носом. Хоч руй до бога! Довго стогнав, журився. Нарешті промовив:

— Гей, маро, зроби так, аби оця проклята кишка відпала з мого носа і прилипла до бабиного.

Так і сталося. Тепер уже баба похнюпилася з довжелезним носом.

Зітхнула та й каже:

— Гей, маро, зроби так, аби ця кишка зникла кудись у болото.

Тої ж миті кишка відірвалася від бабиного носа і зникла без сліду.

Збулися три бажання.

Засумували дід і баба, що не вдалося попоїсти кишки з гречаною кашею. Знову кожної ночі чекали мару. Якщо не померли, може, чекають і тепер.

ЧАРІВНА ГРАНЬ[41]

Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.

Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.

Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг, як стріла, додому.

Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила:

— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить.

— Не пасує будити його, аби дав нам грані.

Чоловік відповів:

— Коли я йшов додому, то видів-им у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.

Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів. Чоловік привітався.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи легінів.

— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходилася пекти калачі, а вогонь погас. Тепер нема чим розпалити.

Легіні щось пошептали один одному. Найгодніший з-межи них промовив:

— Тримай капелюх і не бійся.

Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капелюх жару.

— Йди й висип цю грань серед хати.

— Дякую вам, добрі легіні.

Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото.

Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.

На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. їм стало соромно і банно, що, ади, якийсь старцун убраний файніше і від них. Коли вернулися додому, багач не знаходив собі місця. Його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке файне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.

Бідняк довго м'яцкав, посміхався — не хотів сказати правду. Але багачисько напосівся, як чорт на грішну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося.

Побіг багач додому:

— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.

Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок,і почимчикував до лісу.

На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи них.

— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.

— У що візьмеш?

— Дайте сюди, — втішився багач і розкрив мішок.

Леґінь йому насипав зі шкіряної торби півмішка грані.

— Як вернешся додому, — сказав, — то обійди три рази криницю, висип трохи грані на току, трохи — серед стодоли, а решту — серед хати.

Багач так зрадів, що забув подякувати хлопцям.

Прибіг на подвір'я. Обійшов тричі криницю, висипав трохи грані на току, трохи в стайні, а решту — серед хати. Став чекати, аби задзвеніло й заблищало золото. Але золото з грані не вчинилося, а спалахнув страшний вогонь.

Пожежа злизала увесь маєток багача. А бідняк жив, не тужив і до сусіда більше не ходив.

ПРО НЕВМИРАКУ[42]

Бідного-пребідного селянина Василя назвали Невмиракою. Він мав повну хатину дітей — аж десятеро. Тяжко було їх годувати, а ще тяжче вбирати. На зиму купував їм пару постолів. Одно взує постоли, вибіжить надвір і пограється, потім біжить до хати, аби друге взувало… І отак весь день ті постоли малися в роботі.

Василь Невмирака завжди ходив голодний і цуравий.

Якось пішов у ліс по ковіньки. Весь день корчував пні і так змучився, що ледве ноги волочив. Сів собі спочити на дубовий пень, плюнув спересердя і промовив:

— Ей, до дідька з таким життям! Коби вже смерть скоріше прийшла. Десь її лихо ухопило, й вона не думає про мене.

— Я вже тутечки, Василю, — почувся старечий, дуже захриплий голос, і хтось поклав йому на плече холодну кістляву руку.

Чоловік оглянувся і побачив Смерть. Він так перепудився, що язик присох до піднебіння.

— Чого ти мене кличеш? — спитала його Смерть. Василь розповів їй про свою біду.

— Не хочу більше жити. Нащо мені такого життя?

— Е, ні, Василю, вмирати не можна. В тебе купа ще малих дітей. Хто ж їх годуватиме? Ти стань моїм приятелем, а я допоможу вилізти з біди.

— Най буде так.

— Я зроблю з тебе дохтора. Будеш ходити селами й слабих лікувати. За те матимеш платню.

— Який з мене дохтор! Я розуміюся у ліках, як осел у біблії.

— Не треба розумітися, — відповіла Смерть. — Пам'ятай одно: я