Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

І боги допомогли мені. Щоранку я відрізала нитку, яка поєднувала мене з тим, що не давало мені спокою.

Приймаючи радість, ти маєш бути готовий прийняти біль. Але коли ти відмовляєшся від болю, ти маєш бути готовий відмовитися від радості. Чи не так, Одіссею?

Квітка, що ти приніс мені від Гермеса, була подарунком богів. Тим, що зняло з мене чари. Я могла не торкатися її. Але я втомилася від байдужості.

Саме тоді, коли ти пішов, я зрозуміла все і згадала всі наші радості.

Ми живемо в радості і в болю, але вмираємо через байдужість. Байдужість рятує нас, вона будує фортецю, що захищає від стріл, але й від сонячного світла. Вогонь сюди не потрапить, але й волога теж. Ворог сюди не зайде, але й друг теж.

Коли будуєш стіни, ти від них і вмираєш.

Я зрозуміла це надто пізно. Тільки коли пам’ять почала повертатися до мене. Я стала згадувати все, ніч за ніччю, рух за рухом, подих за подихом.

І знаєш, пам’ять затопила мене. Вона кинулася на мене, як море, що кидає свої хвилі на берег під час шторму.

І я не знаю, добре мені тепер чи зле. Я чекатиму, поки відійдуть води. Тільки тоді я щось зрозумію.

* * *

Одіссей мовчав.

— Про що ти думаєш зараз? — спитала Цирцея.

— Я думаю про те, як життя повертається до мерців. Як душа поселяється в сухому дереві. Як ріка, що висохла від засухи, знову наповнюється водою.

— Смертні змінюються, Одіссею. І безсмертні теж.

— Нас учили, що безсмертні непідвладні часу. Що вони завжди такі, як їх народили.

— Такі ми були колись, Одіссею. Поки не прийшли ви, істоти з історією. Істоти, які народжуються, стають зрілі, старішають і вмирають. Ми почали стежити за вашими життями. А потім стали частинами ваших життів. А потім ми стали змінюватись, як ви. Страждати, як ви. Радіти, як ви.

— Тільки ви не вмираєте, Цирцеє.

— Можливо, колись ми захочемо цього.

— Що ти робитимеш тепер?

— Я ув’язнила багатьох, але тепер я всіх відпускаю. Я звільню всіх своїх звірів. Я перетворю їх знову на людей.

— Але вони всі втечуть, і ти залишишся ні з чим.

— Я матиму їхню вдячність, Одіссею. Вдячність інших — це сила, що дозволяє тобі жити далі.

— Вони помруть під тягарем своїх історій.

— Тепер у них є ти, Одіссею. Той, хто слухає, той, хто втішає. Знайди для них тих, хто візьме їхні історії собі на плечі. Хто перекаже їх іншим.

* * *

Лише одного її слова вистачило, щоб усе змінилося. Лише одного її слова було достатньо, щоби сорок життів змінили свій шлях, щоби сорок душ знову повернулися в людські тіла.

Вона відпускала своїх в’язнів одного за одним. Леви ставали воїнами, обвішаними мечами, гнучка пантера ставала царівною, прикрашеною намистом із золотих монет, орел ставав купцем, який у руці тримав килимки і прянощі. Кожен із них здивовано дивився на своє тіло, віднайдене людське тіло, кожен із них наново вчився говорити, і стогін перетворювався на слова, а крики перетворювалися на речення.

— Ти звільнила нас, чарівнице. Ти звільнила нас від чар злої богині.

— Я й була тією злою богинею.

— Ти подарувала нам свободу, чарівнице. Ти звільнила нас від рабства, що в нього нас кинула зла богиня.

— Я й була тією злою богинею.

Ніяковість і страх поселялися в їхніх очах, вони недовірливо дивилися на Цирцею, а потім знову на свої людські тіла, вони не знали, дякувати їй чи її проклинати.

Тільки один чоловік сидів у кутку і дивився на неї.

— Чому ти не йдеш?

— Я був маленьким птахом із білою маківкою, якого ти брала собі на руки щодня. Ти пам’ятаєш мене?

— Так.

— Ти годувала мене хлібом щоранку, ти розповідала мені про свій сум, думаючи, що ніхто тебе не розуміє. Ти пам’ятаєш мене?

— Так.

— Твоє плече стало для мене найкращим місцем на землі. Воно стало моєю землею.

— Одіссей каже, що ліпше мати друзів, аніж мати рабів. Тому я маю відпустити тебе.

— Я не був твоїм рабом, я був твоїм слухачем. Ти була моєю землею. Ніхто на цій землі не забуде добра. Жодне живе створіння.

* * *

Тридцять дев’ять людей узяв із собою Одіссей на свій корабель. Тридцять дев’ять в’язнів цариці, які знову віднайшли свободу, мову та радість. Лише один залишився на острові.

Птах із білою маківкою, для якого її плече було найкращим місцем на землі. Для якого воно було самою землею.

* * *

Тридцять дев’ять людей, колишніх в’язнів Цирцеї, взяв я на свій корабель. Тридцять дев’ять тіл і сердець, які колись були її звірами.

Ще тоді, тієї довгої ночі, коли я вперше побачив їх у людських тілах і з людськими голосами, я запам’ятав їхні історії. Всі до однієї, сумні та радісні, гарячі та холодні. Вона ув’язнювала тільки тих, хто хотів забутися, хто хотів убити свої спогади, задушити їх у своїх обіймах. Хіба я міг бути її суддею?

Був час, коли ненависть поселилася в моєму серці, ненависть до цієї жінки, яка вкрала у мене кохання, яка випила мою волю, яка розбила молотом мою пам’ять, від якої залишилися тільки маленькі шматочки, що їх ніколи вже не зліпиш до купи.

Але буря відійшла, і ненависть теж. Ми перестаємо ненавидіти, коли наші очі виходять із темряви, коли ми знімаємо хустку з очей, коли ми хочемо бачити і розуміти.

Я починав розуміти біль цієї жінки, яка здавалася мені колись машиною без серця, що лише спокушає і знищує.

Вона взяла сорок пам’ятей в своє серце. Сорока душам вона дала притулок у звірячих тілах. Вона дала їм відпочити. Вона подарувала ніч їхнім життям, за якою мав прийти ранок. Інакше би вони збожеволіли.

Тепер їхні пам’яті впали дощем на мої плечі. Вони зрослися з моєю душею, вони стали частиною моєї історії, і я вже не знаю, де закінчується моє життя, а де починається життя жінки з хвилястим волоссям, і де починається життя чоловіка, який втратив двісті життів в одному бою.

Коли повернуся, я про все розповім. Серця розриваються, якщо вони не стають словами.

* * *

Одіссей прокинувся рано, сонце лише починало торкатися моря, і його промені вливали у це блакитне тіло трохи крові, трохи життя.

Хтось торкався його грудей, йому здавалося, що він іще спить, що це відчуття — продовження його нічного марення. Йому снилася Троя, йому снилося, що його простромлюють