Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ассіре вар Анагід, як завжди останнім часом, дивувала скромною, але елегантною вишуканістю. На невеличкому декольте темно-зеленої сукні нільфгардська чародійка носила на жовтому ланцюжку й у золотій оправі самотній смарагд-кабошон. Доглянуті нігті, вкриті темно-салатовим лаком, додавали композиції присмаку по-справжньому чародійської екстравагантності.
— Ми чекаємо, панно Віго, — нагадала Шеала де Танкарвіль. — Час спливає.
Фрінгілла відкашлялася.
— Настав грудень, — продовжила вона розповідь. — Настав Йуле, потім Новий рік. Відьмак уже заспокоївся настільки, аби ім’я Цірі не спливало в нього в голові під час кожної розмови. Походи за потворами, які він регулярно робив, здавалося, поглинули його цілком. Ну, може, і не зовсім цілком…
Вона зробила паузу. Здавалося їй, що в лазурових очах Трісс Мерігольд помітила вона блиск ненависті. Але це міг виявитися лише відблиск мерехтливого полум’я свічок. Філіппа гмикнула, спроквола граючись камеєю.
— Прошу без удаваної скромності, панно Віго. Ми ж серед своїх. Серед жінок, які знають, для чого, окрім приємності, служить секс. Усі ми користуємося цим знаряддям, якщо треба. Прошу продовжувати.
— Якщо навіть удень він зберігав видимість потаємності, зарозумілості й пихи, — продовжила Фрінгілла, — то вночі був цілковито в моїй владі. Розповідав мені все. Приносив омажі моїй жіночості, як на його вік досить щедрі, треба визнати. А потім засинав. У моїх обіймах, з губами біля моїх грудей. Шукаючи сурогату материнської любові, якої він ніколи не пізнав.
Цього разу — була вона в тому впевнена — це не був відблиск свічок. «Добре, заздріть, — подумала вона. — Заздріть мені. Є чому».
— Був, — повторила, — цілковито в моїй владі.
* * *
— Повертайся до ліжка, Ґеральте. Ще ж тільки світанок, дідько б його взяв!
— Я домовився. Мушу їхати до Померолю.
— Я не хочу, щоб ти їхав до Померолю!
— Я домовився. Дав слово. Управитель винограднику чекатиме на мене біля брами.
— Те твоє полювання на потвор дурнувате й безглузде. Що ти хочеш довести, убиваючи чергову машкару з печер? Свою чоловічість? Я знаю кращі методи. Ну ж бо, повертайся до ліжка. Не поїдеш ні в який такий Помероль. Принаймні не так швидко. Управитель може й почекати, врешті-решт, ким є якийсь там управитель? Я хочу з тобою кохатися.
— Вибач. Не маю на те часу. Я дав слово.
— Я хочу з тобою кохатися!
— Якщо хочеш супроводжувати мене під час сніданку, починай вдягатися.
— Ти мене, що, уже не кохаєш, Ґеральте? Не кохаєш уже мене? Відповідай!
— Одягни перлисто-сіру сукню, ту, зі вставками з норок. Вона тобі дуже личить.
* * *
— Він був цілковито мною зачарований, виконував будь-яке моє бажання, — повторила Фрінгілла. — Робив усе, що я від нього хотіла. Так було.
— Та ми віримо, — занадто сухо промовила Шеала де Танкарвіль. — Просимо далі.
Фрінгілла кахикнула в кулак.
— Проблему, — продовжила вона, — становила та його компанія. Та дивна шайка, яку він називав дружиною. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, який придивлявся до мене й аж червонів від зусилля, аби мене згадати. Але згадати не міг, бо в Дарн Диффра, родовому замку його предків, бувала я, коли було йому рочків шість чи сім. Мільва, дівчина на перший погляд молодецька й гордовита, яку не раз і не два зустрічала я, як вона ревіла, скорчившись у кутку стайні. Ангулема, легковажна дитина. І Регіс Терзіфф-Годфруа. Тип, розкусити якого я не могла. Вони, уся та банда, мали на нього вплив, усунути який я не могла.
«Добре-добре, — подумала вона, — не піднімайте так високо брови, не кривіть губи. Почекайте. Це ще не кінець розповіді. Ви ще почуєте про мій тріумф».
— Щоранку, — продовжила вона, — усе те товариство зустрічалося в кухні на підвальному поверсі палацу Боклер. Кухмістр їх любив, не розумію зрештою чому. Завжди він щось для них готував, настільки ж поживне, наскільки й смачне, тому й сніданки тривали зазвичай дві, а то й три години. Я багато разів їла з ними разом із Ґеральтом. Тому я знаю, наскільки абсурдними бували їхні розмови.
* * *
Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба. Глипаючи на компанію, що снідала, курки дзьобали крихти з підлоги.
Компанія, як і щоранку, зібралася в палацовій кухні. Кухмістр їх любив, не зрозуміло чому, тому завжди мав для них щось смачненьке.
Сьогодні були яєчня, журек, тушені баклажани, паштет із кролика, половина гуски й біла ковбаса з буряком, а до того — ще й величенький круг козячого сиру. Усі їли жваво й мовчки, окрім Ангулеми, яка базікала.
— А я вам кажу: створимо тут бордель. Коли вже зробимо, що маємо зробити, повернемося сюди й створимо будинок розпусти. Я вже й місце пригледіла. Тут усе є. Самих тільки цирулень нарахувала дев’ять, а аптек — вісім. А бордель лише один, та ще й паршивий, срань одна, так скажу, а не бордель. Ніякої конкуренції. А ми закладемо бардак розкішний. Купимо двоповерховий будиночок із садком…
— Ангулемо, змилуйся.
— …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…
— Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.
Хвилинку було тихо.
— На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?
— Наочні свідки, — відьмак підняв очі над тарілкою, — дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, — а значить, досить важка робота, — або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.
— Чого я їй і зичу, — сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.
— А що там, — запитав відьмак, — у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.
— Ми не в кращій ситуації, — усміхнувся стиснутими губами Регіс. — Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї — і навіть при свідках — досить фамільярний cognomen[18]. Зве її Ласочкою.
— А й цільно то він! — промовила з повним ротом Ангулема. — У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.
— Ніхто не досконалий, — примружила
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.