Читати книгу - "В'язниця душ"

Комісар посміхнувся. Він добре знав, що це не пусті слова. Яцек Жила,, кримінальний кореспондент краківської газети «Czas» був талановитим нишпоркою. До цього додавались його природна сміливість та неабиякий фарт. Досить швидко у Жили з’явилася ще одна професія: він почав працювати як приватний детектив. Звісно ж, клієнтів йому не бракувало.

Щоправда, Жила мав і слабкості, найголовніша з яких — це жінки. Щойно отримавши гонорар, він прямував до улюбленого борделю і витрачав там усе, що заробив своєю небезпечною працею.

Вістович, вирушаючи до Кракова слідом за скрипалем, хотів мати додаткові козирі проти цього Перчені. Дізнатись якусь таємницю, яку скрипаль приховував від інших. Тоді, відповідаючи на запитання, він буде з комісаром максимально щирим. Звісно, могло виявитись, що ніяких таємниць маестро не має, і його особисте життя таке ж бездоганне, як і ноти, котрі линуть з-під його смичка, але якщо ці таємниці таки існують, то Яцек Жила про них дізнається.

Між собою львівський комісар і краківський журналіст зналися давно. Не раз і Вістович ставав тому в пригоді. Особливо якщо потрібні були відомості з російського кордону. Тоді комісар не лінився і вирушав у Броди або ж усе, що міг, робив у Львові. Таким чином, обидва завжди докладали зусиль, щоб не підвести один одного.

— Тебе дивувало, чому цей Перчені прибув до Кракова за тиждень до концерту? — запитав журналіст.

Він вирішив зробити перерву в смакуванні бігосу і відкинувся на спинку стільця.

Вістович кивнув.

— Усе дуже просто: у маестро тут коханка. Пишнотіла і жагуча ягідка з Клєпажу змусила його забути про дружину, як про вчорашній сон, — Жила з насолодою вимовляв кожне слово. — Сьогодні опівночі в гарненькому готелику на березі Вісли у них побачення... Як ти сам розумієш, Адаме, кращого місця і часу для допиту нашого клієнта годі й шукати.

Вістович дістав з кишені годинник.

— Година Залишилась, — сказав він.

— Устигнемо, — відповів журналіст, — звідси не більше двадцяти хвилин доброї ходи. — А ще цей Паганіні полюбляє брати участь у спіритичних сеансах, — знову напхавши рота, сказав Жила. — Але про них він сам тобі розкаже...

Далі чоловіки заговорили про те про се, аж поки не настав час іти. Вістович розплатився за вечерю, і вони вийшли на вулицю. Перетнувши Ринок, подалися Гродзькою, далі Бернардинською і невдовзі опинилися на березі Вісли. Ліворуч від них крізь темряву проглядався Вавель. Чоловіки рушили набережною, аж поки справді натрапили на маленький готелик, оточений зусібіч ліхтарями.

Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.

— Другий поверх, двадцяті покої, — промовив він і простягнув ключ.

Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.

Жила єхидно посміхнувся.

— Розважає свою ягідку, — промовив він.

Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.

— Видно їх добре. Почекаємо трохи...

Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.

— Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, — сказав він, відходячи убік.

Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє — чоловік і жінка — насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.

Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів. І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.

З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Ехро».

— Зроблю кілька знімків на згадку, — пояснив він.

Двері вдалося прочинити безшумно. Утім, навіть якби до кімнати увірвався цілий ескадрон кавалерії, коханці б його не помітили. Вони солодко вовтузились на розстеленому ліжку, відкинувши ковдру, тому перше, що побачили неждані гості, — голу дупу Ласло Перчені поміж парою струнких жіночих ніг. Стискаючи коханця стегнами і колінами, жінка сама, здавалося, вганяла його тіло у своє гаряче лоно. Руки її при цьому тримали його за плечі, час від часу впиваючись нігтями в шкіру і залишаючи на ній криваві подряпини. Було зрозуміло, що от-от хтось із них першим досягне фінальної насолоди.

В цю мить Жила голосно вигукнув:

— Jó estét![14]

Бідолашний скрипаль підскочив так, мовби його вразило струмом. Жінка одразу ж застогнала ще дужче, вочевидь якраз досягаючи жаданої сатисфакції. Одночасно клацнув фотоапарат журналіста.

— Мі történik?[15] — сердито закричав угорець, намагаючись чимшвидше надягти штани.

Його коханка тим часом злякано заховалась під ковдру. Про себе Вістович встиг відзначити, що в неї прегарне тіло, і музиканту неабияк поталанило.

— На жаль, маестро, я жахливо розмовляю угорською, — сказав Жила, — тому вам доведеться пригадати польську.

— Я вимагаю пояснень, чорт забирай! — майже без акценту виголосив скрипаль.

— Справедливо, пане Перчені, — втрутився Вістовим,— щойно одягнетесь, ми все пояснимо...

Коли маестро, нарешті, був у сорочці та затягнув пояс, розмова відновилась.

— Може, пані відпустимо? — запропонував комісар, указавши на жінку, що досі спостерігала за ними з-під ковдри.

— Ні, вона — моя гостя і залишиться тут! — угорець намагався вимовити це твердо, але вийшло якось голосно-істерично.

Було зрозуміло, що він боявся залишитися з ними без свідків, сам-на-сам. Тим часом Жила зробив ще декілька знімків.

— На дідька ви фотографуєте? — запитав Перчені.

— Щоб маестро був з нами відвертий, — пояснив комісар, — і нічого не втаїв, відповідаючи на запитання. Інакше світлини спочатку побачить панська дружина, а потім...

— А потім залюбки віддамо їх у руки будапештським газетярам, — доповнив Жила.

Скрипаль сів на край ліжка. Він намагався вдати, ніби йому байдуже, втім, було видно, що це не так.

— Хто ви і на які запитання я повинен відповісти? — запитав угорець.

— Яз лемберзької