Читати книгу - "Володар Перстенів"

— Чому? І куди ми йдемо? — запитав Фродо.

— Сьогодні ми йдемо до лісу на пагорбах біля Лісового Дому. Туди кілька миль, але там ви спочинете, і це скоротить вашу завтрашню подорож.

І вони пішли мовчки, неначе тіні й далекі вогні: адже ельфи (навіть краще, ніж гобіти) при бажанні вміють ходити зовсім безшумно. Піпін невдовзі став куняти і спіткнувся раз чи два; та щоразу високий ельф, котрий ішов поруч, простягав руку і не давав йому впасти. Сем крокував біля Фродо мов уві сні, й на обличчі його був вираз остраху, змішаного з радістю і захопленням.

Ліс по обидва боки погустішав; дерева були молоді й тонкі; а коли стежинка стала спускатись у видолинок, на схилах з'явилося багато кущів ліщини. Нарешті ельфи звернули зі стежки праворуч і вийшли на зелену просіку, заховану за густими кущами; і нею вони пішли, підіймаючись лісистими схилами на вершину пагорба, який найбільше виступав у низину ріки. Раптом дерева розступились, і попереду очам відкрилася велика галявина, заросла травою, що сіріла в темряві. З трьох боків галявину обступав ліс, а зі сходу вона закінчувалася крутосхилом; темні верхівки дерев, які росли десь унизу, сягали ніг. Удалині під зоряним небом спали пласкі низини, загорнуті в туман. Трохи ближче, в Лісовому Домі, мерехтіло кілька вогнів.

Ельфи присіли на траву і тихо загомоніли; здавалося, вони перестали помічати гобітів. Фродо та його друзі загорнулись у плащі та ковдри і задрімали. Була пізня ніч, у селі згасли вогні. Піпін заснув, поклавши голову на зелений горбочок.

Високо в небі на сході плила Реммірат, Зоряна Сіть, а з імли повільно підіймалася червона Борґіл, палаючи вогняним самоцвітом. Потім легкий вітерець розвіяв увесь туман, і над краєм світу піднявся Небесний Мечоносець, Менелваґор, в осяйному поясі. Усі ельфи заспівали. Раптом під деревами запалало яскраве вогнище.

— Ідіть сюди! — покликали ельфи гобітів. — Ходіть-но! Настав час для бесіди та веселощів!

Піпін підвівся і протер очі. Він тремтів.

— Вогнище розпалено і стіл накрито для голодних гостей! — сказав ельф, котрий стояв перед ним.

На південному краї галявини був просвіт. Там зелена долівка наче піднімалась угору, утворюючи простору залу, вкриту дахом гілок. Товсті стовбури дерев, немов колони, піднімалися з кожного боку.

Посередині палало вогнище, а на деревах-колонах рівним золотаво-срібним світлом горіли смолоскипи. Ельфи сиділи довкола вогнища на траві або на пеньках старих стовбурів. Дехто ходив туди-сюди, розносячи чаші та розливаючи напої; інші подавали страви на тарелях.

— Це скромна гостина, — сказали вони гобітам, — бо зараз ми далеко від нашої домівки. Та якщо ви колись до нас завітаєте, то ми пригостимо вас краще.

— Та такі страви можна і на уродинах подавати, — сказав Фродо. Пізніше Піпін заледве міг пригадати, що саме вони їли та пили, бо він захоплювався освітленими обличчями ельфів і їхніми голосами, такими різними і такими прекрасними, що йому здавалося, ніби він спить. Але потім він пригадав, що був хліб, смачніший для голодного за білу булку; і фрукти, солодші за лісові ягоди та соковитіші за садові плоди; він випив чашу духмяного напою, прохолодного, як чистий фонтан, і золотистого, як літній полудень.

Сем ніколи не міг описати словами ані чітко собі уявити, що він почував, про що думав тієї ночі, хоча вона залишилась у його спогадах як одна з найважливіших подій життя. Найточніше він міг це передати словами: «Ну, пане, якби я вмів вирощувати такі яблука, мене би називали садівником. Але найбільше мене пройняв спів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі».

Фродо їв, пив і балакав із задоволенням; однак його увага була зосереджена переважно на тому, що говорили. Він трішки розумів по-ельфійськи і тому уважно слухав. Час від часу він дякував ельфам, котрі йому прислуговували, їхньою мовою. А вони посміхались у відповідь і казали:

— Та це ж справжній скарб серед гобітів!

Згодом Піпін міцно заснув, його перенесли до шатра під деревами і вклали на м'якому ложі, де він проспав до ранку. Сем відмовився відходити від свого господаря. Коли Піпіна віднесли, він підійшов до Фродо і згорнувся калачиком біля його ніг, де врешті-решт і задрімав. Фродо довго не засинав і розмовляв із Ґілдором.

Вони обговорили багато справ, минулих і теперішніх, і Фродо розпитував Ґілдора про події у світі за межами Ширу. Новини були переважно невеселі та зловісні: темрява насувається, люди воюють між собою, а ельфи втікають. Нарешті Фродо запитав про те, що найдужче його бентежило:

— Скажи мені, Ґілдоре, чи зустрічав ти Більбо після того, як він пішов од нас?

— Так, — усміхнувся Ґілдор. — Двічі. Він попрощався з нами саме на цьому місці. Та я ще раз зустрів його, далеко звідси.

Більше він про Більбо нічого не сказав, а Фродо не розпитував.

— Фродо, але ти мало розповідаєш про себе, — сказав Ґілдор. — Хоча я вже дещо знаю, а ще більше можу зрозуміти з твого обличчя та думок, які стоять за твоїми запитаннями. Ти покидаєш Шир і все ж сумніваєшся, чи знайдеш те, що шукаєш, чи здійсниш задумане, чи повернешся додому. Хіба ні?

— Так, — сказав Фродо, — та я думав, що мій відхід — таємниця, відома лише Ґандалфові та вірному Семові.

Він поглянув на Сема, який легенько похропував.

— Від нас Ворог не дізнається про таємницю, — сказав Ґілдор.

— Ворог? — перепитав Фродо. — Значить, тобі відомо, чому я покидаю Шир?

— Я не знаю, чому тебе переслідує Ворог, — відповів Ґілдор, — але розумію, що так воно є — хоча мені це здається дуже дивним. І хочу тебе попередити: небезпека тепер і попереду, і позаду тебе, і з усіх боків.

— Ти про Вершників? Я боявся, що вони слуги Ворога. Хто такі, ці Чорні Вершники?

— Тобі Ґандалф нічого не розповідав?

— Про цих істот — ні.

— Тоді, напевно, і мені не слід тобі нічого розказувати, — щоби страх не заважав тобі йти. Бо мені здається, що ти вирушив у дорогу дуже вчасно, а можливо, навіть трохи запізно. Тепер тобі треба квапитись і не затримуватись, і не повертатися назад, бо для тебе Шир уже не є прихистком.

— Не уявляю, що може бути жахливішим за твої натяки та попередження, — вигукнув Фродо. — Звісно ж, я знаю, що попереду небезпека, та я не думав, що вона в нашому Ширі. Чи тепер гобітові не можна спокійно перейтися від Річки до Брендівинної?

— Але Шир не тільки ваш, — сказав Ґілдор. — Перед гобітами тут жили інші, й коли гобітів не стане,