Читати книгу - "Серце гарпії"

Не те, щоби злий був — але забобонний страшне! Наче ж і у виші вчився, а не помогло: сіль розсиплеш — крик, впаде хлібина — плач… А ще й, виявляється, є в них таке між крамарями повір’я, чи що… Коли діти хворі — зла удача, значить, на тобі боже прокляття. А в торгівлі нині без удачі — ніяк. Наче якісь, боже збав, карибські корсари.

Отут уже Ярка підкидається. Цікаво…

— А якщо би довести йому, що це не прокляття, а…

— А — що? Благословення? — єхидно мовить Галя. — Та припини…

Ярка обурено пирхає. Удача, ти ж бач. Іще би найняли шамана у бубни бити над своїми китайськими кросівками!

— Ет, Галю, вибач, — зітхає вона. — Не хотіла про сумне споминати, а он що вийшло. Я, власне, що хотіла спитати — я чула, ти пісню співала… Ну, як ти до мене приходила — здається, про капусту…

— А! — веселішає молода жінка. — «Savez vous planter le chou?»[3] Ти вчила французьку?

— Лише рік брала в універі, — зізнається Ярка. — Але цю пісню запам’ятала. Надто вже дурна.

— А я — на курси ходила. Усе мріяла колись до Франції поїхати.

— Слухай, а…

— Що?

— А давай…

— Але люди…

— А гадаєш, хтось зрозуміє?

І от уже над лиманом попід бескидами лине хвацька пісня степових корсарів на два підпитих жіночих голоси: «Як капусту садити? На манер, на манер! Як капусту садити? Та й на нашинський манер!».

Лише, звісно, задля конспірації — у французькому оригіналі.

* * *

Можеш, звичайно, сміятися над забобонами, проте безглуздо заперечувати те, що вони містять у собі неабияку силу. Так само, як і релігія, вони створюють ілюзорну систему контролю — мовбито, знаючи та виконуючи певні правила, можна вберегтися від горя, а чи й надбати добра. Зрозуміло, що будь-яка ілюзія контролю заміщає справжній контроль у тих випадках, коли він відсутній або й просто неможливий. Насправді ми досить часто керуємося тими ж примарними правилами, хоч, може, забобонами їх не звемо.

От, скажімо, дивна ідея про те, що життя — справедливе. Мовбито поводячись чемно, ми заслужимо нагороду, а злодій, натомість, буде покараний. Справді в те вірите? Озирніться, люди добрі, почитайте новини і не верзіть дурниць! Звісно, віра у всесвітню справедливість дарує моральний комфорт — проте чи надовго? Адже контроль лише ілюзорний, і жоден добрий вчинок сьогодні не гарантує удачі завтра.

Здається, ми всі це розуміємо, проте раз у раз покладаємо надії на зовнішні сили, які розраховуємо чарівним чином приворожити. Чи не простіше покладатися на ті реальні ресурси, які належать особисто нам? Не чекати на грім з ясного неба, а посадити хоча би квіти при порозі?

На жаль, щось у нас не працює як слід — зламалося, чи так і прийшло з виробничим браком. Ти і сама колись вірила в правду, а потім так само щиро повірила в брехню, забуваючи, що і те, й інше — лише слова.

* * *

Ярка мала всі підстави пишатися собою — те, у що ніхто не вірив, таки сталося. Барвисті плакати з їхньою рекламою прикрашала осяйна усмішка співачки Лади Ер — тої, що привселюдно присягалася в рекламі ніколи нізащо не зніматися. Сьогодні ж вона виступить патронесою нової лінії соків «Дивосвіт».

Хтозна чому шеф хотів бачити на своїх прапорах саме її — не найпопулярніша, не найгарніша. Хіба на диво розумна, з такими текстами, які можна навіть слухати, не пориваючись заглушити співачку ніяковим ла-ла-ла. «Вихід на нову аудиторію», — твердив генеральний, і оскільки вже таке йому зайшло, то хоч плач, хоч скач, а мусиш дістати йому Ладу Ер.

Власне, плакала Настя. Адже саме їй було доручено заручитися згодою гонористої співачки, і та щойно дала корпоративній делегації розкішного одкоша. «Знайдіть собі кого дешевшого на ринку в Стамбулі!» — регочучи, порадила співачка, виставляючи Настю за поріг. Після такого вже й не вернешся з новою пропозицією; і на бідну дівчину аж гикавка напала від жаху, щойно вона уявила, що скаже на те шеф.

— А що він тобі зробить? — намагалася розрадити її Ярка, покликавши до найближчої кав’ярні — до офісу Настя боялася навіть потикатися. — Не твоя провина, що тамта Лада Ер така неміряна «звізда»… Врешті, хай би що там шеф казав, а вона — не наша аудиторія.

— Наша… — промимрила Настя, шморгаючи в серветку. — В неї дитина є…

— Я знаю, — кивнула Ярка. — Тільки ти тепер мусиш довести генеральному, що не наша. Он вона вагітною ледь не голяка знімалася, а ми — контора солідна, традиційна, таке всяке. Ти ж у нас маркетинг — мусиш краще знати.

Настя подумала мить, підвівши розчервонілого носа від серветки. Тоді хитнула головою.

— Не піде. Тут же ж в чому була ідея — залучити якраз сучасних матерів. Нетрадиційних і несолідних, так би мовити. Не тих, що вдома за плитою, а тих, що — дитину в руки, і — довкола світу. Лада Ер найкраще підходить. В неї навіть і пісня є така: «Дівчинко, вийди з власної тіні — це дивосвіту контурна лінія…».

— Гарно…

— Ага… І що робити тепер? Нести заяву про звільнення?

Ярка пирхнула. Яка ж та Настя наївна — наче й не працювала скільки літ у «Делекті»!

— Навіть думати не смій, — суворо гримнула вона. — Із нашим генеральним ніколи не можна завдавати удару першим. Бо він так відповість — мало не буде. Наталку пам’ятаєш, яка у нас на ресепшені сиділа? Образилася, бо шеф якось вилаяв її спересердя, подала заяву… Так він якось доніс рекрутерам, що Наталка пішла, бо її зловили на крадіжці. І що гадаєш? Другий рік людина без роботи сидить.

На бідну Настю знову напала гикавка.

— Яросла-аво… — слізно заблагала вона. — Придумай щось! Б-будь-ласка! Я знаю, ти можеш! Іще з того часу, як ти Артурчика вирахувала… Усі знають — ти найкраща…

Ага, а от і не така вона наївна, скривилася Ярка. Уже. Навчилася, видно. Адже ж знає — давня та справа з «Артурчиком» досі викликає у Ярки — ну, не провину, але бридливість. Їй шкода було Настю, але не в тому навіть справа. Не може бути, щоб генеральний не передбачав, чим скінчиться те невдатне «посольство» до Лади Ер. Так само, либонь, передбачав він і те, до кого звернеться Настя після невдачі. І оце «ти найкраща» передбачав. І тим надав своєму наказу такого розгону, що не виконати його ставало просто неможливо. Дивися, звідки, мовляв, будеш падати. Мабуть, дуже вже залежало йому