Читати книгу - "Спаситель"

– Але я не маю дозволу носити зброю, – зауважив Харрі.

– Чи ти жартуєш? – спитав Хаген.

– Восени я пропустив атестацію зі стрільби. Довелося здати зброю.

– Я дам вам дозвіл, маю таке право. На пошті побачите відповідний документ й отримаєте зброю. Викрутитися ніхто не зможе. До справи!

Хаген пішов.

– Зовсім схибнувся, – мовив Харрі. – На біса нам зброя?

– Доведеться тепер латати джинси й купити портупею, – мовила Беата, очі її виблискували сміхом.

– Гм. Власне, я б хотів глянути на фото Егерторг з газет.

– Прошу. – Вона простягла йому жовту течку. – Чи можу я щось у тебе спитати, Харрі?

– Звісно.

– Навіщо ти так чиниш?

– Як?

– Навіщо ти став на бік Магнуса Скарре? Ти ж знаєш, що він – расист, і ти не віриш жодному сказаному слову про дискримінацію. Чи ти просто прагнув роздратувати нового комісара? Вирішив з першого ж дня спричинити до себе неприязнь?

Харрі розкрив течку.

– Згодом віддам.

Стоячи біля вікна у готелі «Редісон-САС», що на Хольберг-гате, він дивився на біле задубіле місто у передсвітанкових сутінках. Будиночки низенькі, хисткі, дивовижно, що це столиця однієї з найзаможніших країн у світі. Королівський палац – безлика жовта будівля, такий собі компроміс між пієтистською демократією та безгрошовою монархією. Крізь гілки голих дерев видніється великий балкон. З нього король звертається до своїх підданців. Поклавши на плече уявну гвинтівку, він заплющив око, прицілився. Балкон вмить роздвоївся.

Йому наснився Джорджі.

Коли вони зустрілися вперше, він сидів навшпиньки біля собаки, який скиглив. Собаку він знав, то Тінто, але хто цей парубок, блакитноокий, з кучерявим білявим волоссям? Вони разом поклали пса у дерев’яну скриню й понесли до міського ветеринара, що мешкав біля річки у сірому двокімнатному будиночку серед здичавілого яблуневого саду. Ветеринар визначив, що у пса болить зуб, тільки ж він зубів не лікує. На додачу, хто ж заплатить йому за старого собаку, котрий незабаром й решту зубів розгубить? Краще всипити його, та й по всьому, не доведеться страждати від болю й від голоду. Й раптом Джорджі розплакався. Плакав голосно, з надсадою, навіть милозвучно. А коли ветеринар запитав, чому він плаче, хлопець відповів, що, може, той пес – то Ісус, так йому казав батько: часом він ходить серед нас, як один зі зневажених чи навіть у подобі бідолашного безталанного пса, що не має ані прихистку, ані їжі. Ветеринар, похитавши головою, зателефонував дантисту. Після уроків, повернувшись, вони з Джорджі побачили веселого Тінто, що виляв хвостом, а ветеринар показав у пащі нові темні пломби.

Попри те, що Джорджі був на клас старший, відтоді вони часом гралися разом, наступні кілька тижнів. Потім почалися літні канікули. Восени, коли знов пішли на навчання, Джорджі ніби забув його. Нехтував ним, ніби не хотів мати з ним ніяких стосунків.

Він забув про Тінто, але не про Джорджі. А за кілька років, під час облоги, наскочив у околицях міста на змарнілого пса. Він підбіг до нього, лизнув обличчя. Нашийника він уже не мав, й, лише побачивши пломби на зубах, він згадав Тінто.

Глянув на годинник. Автобус в аеропорт йде за десять хвилин. Узявши валізу, він востаннє оглянув кімнату, переконуючись, що нічого не забув. Коли розчиняв двері, щось зашурхотіло. У коридорі долі лежала газета. Він огледів коридор, побачив, що такі самі газети лежать біля багатьох дверей. На першій шпальті – фото з місця злочину. Нахилившись, він узяв газету, назву якої, надруковану готичним шрифтом, годі було прочитати.

Чекаючи на ліфт, спробував прочитати, та попри те, що деякі слова скидалися на німецькі, він нічого не зрозумів. Однак перегорнув кілька сторінок, знайшов місце, до якого відсилали на першій шпальті. Раптом двері ліфта розчинилися, й він вирішив встромити товсту й незграбну газету у сміттєвий кошик поряд. Але у ліфті було порожньо, тому він вирішив взяти її з собою, натиснув кнопку нульового поверху й зосередив погляд на світлинах. Його увагу привернув напис під однією з них. Він не повірив власним очам. Ліфт рушив, й тієї ж миті він із жаскою ясністю збагнув, що трапилось, навіть у голові запаморочилось, довелось прихилитись до стіни. Газета випала з рук, він навіть не зауважив, як ліфтові двері розійшлися.

А коли нарешті звів очі вгору, побачив перед собою морок, збагнув, що спустився у підвал, а не у хол, котрий з незбагненних причин позначався тут першим поверхом.

Він вийшов з ліфта, двері зачинилися. Він присів у темряві й спробував поміркувати. Бо все перекинулося догори дриґом. Автобус рушає за вісім хвилин. Ще є час прийняти рішення.

– Я намагаюся роздивитися деякі знімки, – замислено мовив Харрі.

Халворсен підвів голову, він сидів за столом напроти.

– Авжеж, будь ласка.

– Може, припиниш клацати? Що воно таке?

– А, он ти про що! – Халворсен поглянув на свої пальці, швидко видихнув й трохи зніяковіло пояснив: – Дурнувата звичка.

– Звідки вона?

– Батько був прихильником Лева Яшина, російського воротаря шістдесятих років.

Харрі чекав на подальше пояснення.

– Він прагнув, щоб я став воротарем у команді Стейнк’єра. Коли я був малим, він завжди клацав мені межи очима. Загартовував, щоб я м’яча не боявся. Батько Яшина, певно, чинив так само. Якщо я не кліпав очима, мене частували цукеркою.

По цих словах у кімнаті запанувала цілковита тиша.

– Певно, жартуєш, – мовив Харрі.

– Аж ніяк. Коричнева цукерка, смачнюча.

– Я про щиголь. То правда?

– Певна річ. Він повсякчас сипав мені щиглів. За обідом, біля телевізора, навіть коли до мене навідувалися товариші. Врешті я почав сам давати собі щигля. Написав «Яшин» на всіх зошитах та шкільних торбинках, вирізьбив на парті. Досі, коли на комп’ютері чи ще десь потрібен пароль, я пишу «Яшин». Хоч знаю, що батько мною маніпулював. Розумієш?

– Ні. Допомогли щиглики?

– М’яча я не боюся.

– Отже, ти…

– Ні, виявилося, що я футбольним талантом не обдарований.

Харрі придушив пальцями верхню губу.

– Чи ти щось знайшов на світлинах? – спитав Халворсен.

– Ні, поки ти роздаєш щиглики та базікаєш.

Халворсен повільно захитав головою.

– Ми наче збиралися у штаб-квартиру Армії спасіння?

– Ось закінчу, тоді поїдемо! Халворсене?

– Що?

– Тобі обов’язково треба так… пихтіти?

Халворсен стулив рота й затамував подих. Харрі швидко глянув на нього й знову уп’явся поглядом у світлини. Халворсену здалось, що він ледь усміхнувся. Хоч він не був певен до кінця. Усмішка вмить зникла, поміж брів інспектора з’явилася глибока зморшка.

– Ходи-но сюди, поглянь, Халворсене.

Халворсен підійшов. Перед Харрі лежало дві світлини, на обох – присутні на Егерторг.

– Бачиш отут, збоку, хлопця в шапці, з хусткою