Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

І він вирішив діяти. Мав він пахолка Жендзяна, дрібнопомісного шляхтича з Підляшшя, шістнадцяти років, але пронозу і битого жака, із яким нікому із людей, що бували у бувальцях, не можна й зрівнятися. От його Скшетуський і надумався послати до Гелени рознюхати, що там і як.

Уже минув лютий, і дощі вщухли, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали трохи підтряхнути.

Отож Жендзян ладнався в дорогу. Пан Скшетуський дав йому листа, папір, пера і пляшечку чорнила, яке наказував берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що усього цього нема в Розлогах. Хлопчині також звеліли, аби не признавався, від кого приїхав, щоб казав, що в Чигирин прямує, а сам би пильно до всього придивлявся, і, найголовніше, вивідав усе про Богуна — де він і що поробляє. Жендзяну двічі не треба було повторювати, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися важкі дні очікування. Щоб якось збавити час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим знавцем цієї справи, або кидав дротики в перстень.

А ще стався у Лубнах випадок, що мало не коштував намісникові життя.

Одного дня ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї із ланцюга, поколошкав двох машталірів, злякав коней пана комісара Хлебовського, а потім кинувся на намісника, котрий саме йшов із цейхгауза до князя, без шаблі при боці, маючи в руці тільки легкий чингал із мідною ручкою. Намісник без сумніву б загинув, якби не пан Лонгін, котрий, побачивши з цейхгауза, що діється, схопив свій Зірвикаптур і поквапився на порятунок. Пан Лонгін безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовейка, бо на очах у всього двору одним махом зітнув ведмедеві голову вкупі з лапою. Цьому доказові незвичайної сили дивувався з вікна сам князь, котрий запросив потім пана Лонгіна до покоїв княгині, де Ануся Борзобогата так зваблювала того своїми оченятами, що назавтра литвин мусив піти на сповідь, а в наступні три дні у замок узагалі очей не потикав, аж поки ревним молінням відігнав усі зваби.

Минуло вже днів десять, а Жендзян не повертався. Наш пан Ян від чекання спав із лиця і так змарнів, що Ануся почала допитуватися аж у послів, що з ним сталося, а Карбоні, лікар князівський, прописав йому якийся теріак проти меланхолії. Але інший теріак був йому потрібен, бо денно і нощно думав він про свою князівну, дедалі сильніше розуміючи, що не якимось порожнім почуттям переповнене його серце, а великим коханням, яке мусить бути задоволене, інакше груди людські, мов ламке горня, луснути можуть.

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одної чудової днини на світанку на його квартиру зайшов Жендзян, весь у болоті, стомлений, змарнілий, але веселий і з написаною у нього на обличчі доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, вхопив його за плечі й крикнув:

— Листа маєш?

— Маю, пане. Ось він.

Намісник мерщій вихопив у пахолка листа і заходився читати.

Він дуже довго сумнівався, чи привезе йому навіть за найсприятливіших обставин Жендзян листа, чи Гелена вміє писати. Дівчата східних окраїн Польщі грамоти не вчилися, а Гелена до того ж виховувалася серед простолюдинів. Проте, мабуть, іще батько навчив її цього мистецтва, бо написала вона довгого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, бідолашна не вміла висловитися пишно, риторично, а тому від щирого серця написала ось що: «Я вже вас, ваша милость, ніколи не забуду, радше ви мене, бо чула я, що є між вами й легковажні. Та позаяк ти пахолка зумисне за стільки миль дороги прислав, то, певно, люба я тобі, як і ти мені, за що серцем зичливим і дякую. Не подумай також, ваша милость, що це буде супроти скромності моєї, так тобі про це кохання писати, та, либонь, краще вже правду сказати, аніж збрехати чи приховувати її, якщо насправді у серці геть інше. Розпитувала я також і його милость Жен— дзяна, що ти в Лубнах поробляєш і які великодвірські звичаї, а коли він мені про вроду і дорідність тамтешніх панянок розказував, я аж сльозами від великого смутку вмилася…»

Тут намісник перестав читати і спитав у Жендзяна:

— Що ж це ти там, бовдуре, патякав?

— Усе як треба, пане! — відповів Жендзян.

Намісник почав читати далі: «… бо куди ж мені, простачці, рівнятися до них. Та сказав мені пахолок, що ти, ваша милость, на жодну з них і дивитися не хочеш…»

— Оце ти добре сказав! — похвалив намісник.

Жендзян, правду кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа дуже тихо, але скорчив розумну міну і значуще кашлянув.

А Скшетуський читав собі далі: «… І я відразу втішилася, благаючи Бога, щоб він ще і ще тебе в такій зичливості до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милостю знудьгувалася, як за рідною ненькою, бо мені, сироті, сумно на світі, але не з тобою, ваша милость… Бог бачить, що у мене серце чисте, а за простоту на мене не нарікай, ти мені її вибачити мусиш…»

Далі вродлива князівна писала, що виїдуть вони з тіткою в Лубни, тільки-но дороги стануть кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, бо із Чигирина доходять вісті про якісь козацькі заворушення, тож вона чекає тільки повернення молодих князів, котрі в Богуслав на кінський ярмарок поїхали. «Ти, ваша милость, справжній чаклун, — писала далі Гелена, — бо навіть тітку до себе прихилити зумів…»

Тут намісник усміхнувся, пригадавши чаклунство, яким він прихилив до себе цю саму тітку.

А кінчався лист запевненнями у вічному й чеснотливому коханні, яке й має бути у майбутньої дружини до майбутнього чоловіка.

І справді видно було, що лист писався від щирого серця, тому, напевно, намісник і читав його від початку до кінця кільканадцять разів, повторюючи подумки: «Дівчино моя люба! Нехай же і Господь Бог мене покине, якщо я полишу тебе коли-небудь».

Потім намісник заходився розпитувати про все Жендзяна.

Спритний пахолок детально розповів Скшетуському про поїздку.

Прийняли його ввічливо. Стара княгиня випитувала в нього про намісника, а довідавшись, що той — рицар славний і довірена