Читати книгу - "Рушниці Авалона"

Я перетнув невеликий дерев'яний міст через струмок. Мені потрібно було дістатися до річки, минаючи місто, а потім вже берегом доїхати до моря. Стояв полудень. Дерева хитали гілками, навіваючи прохолоду. На моєму поясі висіла Грейсвандір.

Я тримав шлях на захід і незабаром опинився в горбистій місцевості. Я не став керувати Відображеннями, поки не виліз на найвищий пагорб, з якого як на долоні відкривався вид на місто, так схоже на мій Авалон. Бракувало лише декількох срібних веж, та й річка протікала під іншим кутом. З труб готелів та будинків йшов дим, легкий вітерець гнав його на північ. Люди — верхи, піші, на возах, в екіпажах — рухалися по вузьких вуличках, заходили в крамниці, готелі, вілли і виходили з них; зграйки птахів опускалися, піднімалися і щебетали поруч зі стриноженими кіньми; яскраві плакати і прапори полоскалися на вітрі; спека стояла така, що повітря тремтіло.

Шум голосів, брязкіт, стукіт, скрипи зливались в одне невиразне бурмотіння, але навіть якщо б я був сліпим, запахи підказали б мені, що місто близько.

Я дивився на нього зверху вниз, і почуття туги оволодівало мною при згадці про давно забуті Відображення з тією ж назвою, де можна було знайти спокій і де я був щасливий.

Втім, я прожив довге життя і прекрасно розумів, що переживаннями горю не допоможеш, а жалкувати про те, що відбулося, нерозумно.

Ті солодкі дні минули, пройшли й закінчилися, а зараз мене чекав Амбер. Я дав коневі шпори і поскакав на південь, твердо знаючи, що буду битися до переможного кінця. Я ніколи не забуду тебе, Амбер.

Сонце вогненною точкою виблискувало над моєю головою, свистів вітер. Небо пожовкло, стало схожим на величезну розігріту пустелю, що розкинулася від обрію до обрію. Пагорби перетворилися на невисокі гори; камені, розкидані в долині, вражали різноманітністю форм і забарвлень. Розігралася піщана буря, і я замотав обличчя шийною хусткою. Чемпіон заіржав, зафиркав, але продовжував мчати вперед. Пісок, каміння, вітер, помаранчеве небо, зграя хмар, що летить до сонця…

Тіні подовжилися, вітер стих, затишшя… Лише стукіт копит да свист нерівного дихання…

Напівтемрява, сонце зіткнулося з хмарами… І стіни дня тряслися від грому… Як ясно видно вдалині… Блакитна прохолода, повітря, насичене електрикою… І знову грім…

Завіса дощу праворуч… Скляна завіса… Сині злами в хмарах… Прохолода, впевнена хода коня і одноколірний світ, як театр…

Грім як набат, білі блискавки, хлинула злива… Двісті метрів… Сто п'ятдесят… Досить!

Вирує, кипить, піниться злива… Сирий запах землі… Іржання Чемпіона… На галопі…

Цівки води течуть, тонуть у землі… Плями бруду пускають бульбашки… Струмочків стає все більше, по них періщить дощ…

Високий пагорб попереду, і Чемпіон перестрибує калюжки і калюжі, м'язи його напружуються і опадають, копита топчуть полотно води, вибивають іскри з каменів, ми піднімаємося на пагорб все вище і вище, і плескіт хвиль ззаду перетворюється на рев бурхливого потоку…

Все вище і вище, щоб зупинитися і вичавити поли плаща… Внизу бушує сіре море, і хвилі б'ються об скелю, на якій ми стоїмо…

А тепер у глиб країни, туди, де вечір, де поля засіяні конюшиною; а ззаду — затихаючий шум прибою…

У погоню за падаючими зірками, а небо темніє на сході, віщуючи ніч і безмовність…

Розчистити небо, щоб зірки світили яскравіше, залишити тонкий ажур хмарок.

Червоноокі тварюки несуться, виючи, за нашими слідами… Відображення… Зеленоокі… Відображення… Жовтоокі… Зникли.

Лише чорні піки скель в засніжених спідницях оточують з усіх боків… Замерзлий сніг, сухий, як пил, летить в ночі — іграшка вітру… Сніг, схожий на порошок, на борошно… Згадалися італійські Альпи, катання на лижах… Хвилі снігу б'ються об кам'яні стрімчаки… Білий вогонь вночі… Мої ноги, закляклі в промоклих чоботях… Чемпіон злякано фиркає, обережно переставляє ноги і крутить головою, немов не вірить тому, що бачить…

За поворотом — інше Відображення, похилий схил пагорба, теплий вітер, тане сніг…

Важкий, звивистий шлях до тепла… Тягнулася ніч, і наступав світанок, світлішало небо і блякли зірки…

Там, де годину тому бився об скелі сніг, лежала рівнина з хирлявими кущами. І ворони, що пожирають падаль, з криками протесту злітали, коли ми проїжджали мимо…

Трохи повільніше, і рівнина покрилася травою, по якій хвилями прокочувався вітерець… Кашель полюючої пантери… Рятується втечею тінь, схожа на оленячу… І знову яскраво світять зірки, а ноги мої трохи зігрілися…

Чемпіон захропів, став на диби і поніс, рятуючись від невидимої небезпеки… Не скоро він заспокоївся, не скоро перестав тремтіти…

Бурульки місяця звисали з вершин дерев… Туман фосфоресціював, піднімаючись від землі… Метелики кружляли в білих плямах світла…

Земля піднімалася і опускалася, немов гори переступали з ноги на ногу… Зірки роздвоїлися… І два місяця, як одна гантель… По рівнині і в повітрі метушаться дивні тіні…

Земля пригальмувала і зупинилася, як годинник, у якого скінчився завод… Тихо… Спокійно… Зірки і місяць з'єдналися зі своїми душами…

На захід, узлісся… Туди, де тече річка, а дорога веде уздовж берега до самого моря…

Стукіт копит, змінюються Відображення… Нічне повітря свіже і прохолодне… Виблискують вежі на сірих стінах… Солодко дихається, все пливе перед очима… Відображення…

Ми немов кентавр, мій кінь і я, зі змоклим від поту тілом… Ми важко дихаємо, ми задихаємося… І небо, покрите, як хусткою, грозовою хмарою, і страшний лик, коль ми переможно роздуваємо ніздрі… Ковтаючи милі…

Весело сміємося, річка близько, зліва ліс…

Скачемо серед дерев… Гладкі стволи, ліани, краплі роси… Павутина, осяяна місячним світлом, в ній хтось б'ється… Пружний торф… Світиться мох на повалених стовбурах…

Поляна… Шепоче висока трава…

Знову ліс…

Річка зовсім близько…

Звуки… Звуки… Скляний дзенькіт води…

Ближче, ще ближче, зовсім поруч… Небо вигнулось, підтягнувши черево, і знову дерева… Чисте свіже повітря… Ось вона тече, ліворуч від нас… Неспішно, неквапливо, ми наближаємося…

Пити… Похлюпатися на мілині, і Чемпіон, опустивши голову, п'є, не може відірватися, і пара виривається з його ніздрів… Глибше і я стою в чоботях по коліно у воді… Вона капає з волосся, тече по спині і руках… Чемпіон піднімає голову і дивиться, як я сміюся…

Вниз за течією, повільно, спокійно… Уздовж берега по дорозі прямій, широкій…

Ліс став густішим, потім порідшав…

Спокійно, впевнено, неквапливо…

Проблиск зорі на сході…

Вниз по схилу пагорба, дерев майже не видно… Кам'яниста рівнина і знову нічне небо…

Нарешті запах моря — з'явився і тут же зник… Стукіт копит, тільки вперед, передсвітанковий