Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Де ж той кінь?

— Проміняв за вола.

— Де ж той віл?

— Проміняв за барана.

— Де ж той баран?

— Проміняв за кабана.

— Де ж той кабан?

— Проміняв за шило.

— Проміняй мені шило за голку.

Дід проміняв і пішов додому; став перелазити через тин та й загубив голку. Баба вибігла з хати:

— Я без тебе трохи не пропала! Де ти, мій дідусю, був?

— У Бога.

— Що тобі, старенький, Бог дав?

— Дав мені золоті постільці, срібні волоки.

— А де ж вони?

— Проміняв за коня.

— А де ж, дідусю, коник?

— Проміняв за волика.

— А де ж, дідусю, волик?

— Проміняв за барана.

— А де ж, дідусю, баран?

— Проміняв за кабана.

— А де ж, дідусю, кабан?

— Проміняв за шило.

— А де ж, дідусю, шило?

— Проміняв за голку; тобі, старенька, хотів гостинця принести, та став лізти через тин та й загубив.

— Я рада, що ти сам прийшов!

Обнялись, поцілувались і пішли в хату.

Кому трудніш правитись

Мужик із жінкою часто сперечались: кому з них робити трудніш? Мужик каже, що йому трудніш у полі, а жінка — що їй трудніш дома. От раз літом і помінялись вони роботами: жінка поїхала орати, а мужик зоставсь дома. От, ідучи орачем, жінка і наказує мужикові:

— Гляди ж ти мені, не проспи череди, віджени корів у череду, а овечок і телят — у ватагу; та гляди не запропасти курчат із квочкою, нагодуй їх; та щоб обід у тебе поспів, поки приїду, і буханців напечи та масла сколоти, і щоб сколотини були; он там сухе просо, то стовчи пшона на кашу.

Загадала усе, і поїхали собі із сімейкою у поле. Мужик поки зібрався гнати худобу, а ватагу й череду вже прогнали: треба було бігом доганяти. Вернувсь додому, та щоб шуліка не потаскав курчат, він позв’язував їх ниткою, прив’язав до квочки і пустив надвір, а сам став поратись у печі. Бачив він, що жінка тоді і діжу місить, і пшоно товче на кашу, як топиться у печі. От замісив мужик діжу і став на ступу пшоно товкти. А щоб за одним заходом сколотити і масло, прив’язав до пояса горщик із сметаною, бач, з такою гадкою, що як товктиметься пшоно, то й масло сколотиться. От тільки почав товкти пшоно в ступі, а квочка — кирр-кирр, а курчата як запищать. Він із ступи та надвір — глянути, чого вони, та зачепивсь за ломаку і простягся, горщик зі сметаною розбивсь. Дивиться — аж здоровенний шуліка ухопив курча, а за ним потяглись угору і останні курчата з квочкою, бо зв’язані були міцно. Так усіх і попер шуліка. Поки мужик розглядав, куди поніс шуліка квочку з курчатами, тим часом убрались свині в хату, одна звалила діжу з тістом, воно попливло по хаті, а свиня глита його на весь рот, а друга свиня порається біля пшона в ступі, а тут і в печі погасло. Загадався мужик, стоїть та дума, що йому робити, а вже давно обідня пора. От вже і жінка повернулась з поля. Приїхала у двір, зирк — квочки нема. Мерщій розпрягла шкапу та в хату, та й пита мужика:

— Де квочка з курчатами?

— Де! Шуліка ухопив. Я позв’язував курчат та й поприпинав до квочки, щоб шуліка не схопив якого або щоб не порозбігались, аж шуліка налетів, такий здоровенний, що й квочку поніс, і курчат.

— А обідати наварив?

— Наварив! Коли в печі погасло!

— Масло сколотив?

— Е, сколотив тобі! Побіг за квочкою, спіткнувся, а горщик розбився, і сметану собаки поїли.

— Та що це у тебе тісто по хаті?

— Та бісові свині! Я кинувся за квочкою, а вони у хату: одна діжу вивернула, друга пшоно в ступі поїла.

— Так ти, бачу, все поробив?

— Еге, поробив! Поробиш за тими іродовими шуліками та свиньми.

— А я ж зорала, що ти сказав, та, бач, у яку ще пору звернулась.

— Еге, там одне діло, а тут ач скільки наказала: і те зроби, і друге зроби, де ж його усе упорати?

— А я ж упорую кожного дня. От тож і є! Не сперечайся, не кажи, що жінкам нічого робити.

Докучливі казки

Просивсь подорожній чоловік зимою, де б переночувати, та де не проситься, усе заставляють казки казати. Усю слободу обійшов, а далі і дума: «Дай скажу, що знаю». Сказав, що знає, його зараз і пустили. Дали повечеряти:

— Ну, тепер кажи казки.

— Тільки, — каже, — не перебивайте, а то хто переб’є, тому й доказувати.

— Добре, — кажуть.

От він і почав:

— Ходив я, ходив та прийшов у вашу слободу, став на ніч проситись, аж ніде не пускають.

Проказав це та знов:

— Ходив я, ходив…

А тоді господиня слухала-слухала та й каже:

— Що це ти все одної та одної? Кажи ще другу.

— Е, тітко, ви перебили, вам і доказувати.

Та й почала:

— Носив десь кат гостя, носив та й до нас заніс, носив десь кат гостя…

А дочка:

— Та годі вам, мамо, вже скоро світ.

— Е, ти перебила, тобі й доказувати!

— Та що, мені спати хочеться.

Та як засперечались, то до світа сперечались, а той чоловік виспавсь та й пішов.

Чарівна торба

Було то дуже давно, у тяжкі часи. Сім років нічого земля не родила, і люди голодували.

Один чоловік мав трохи вівса-позаддя і пішов засіяти нивку. Взяв жменьку, замахнувся, аби розсіяти, а тут налетів вітер і все поніс у безвість. Взяв ще жменьку — і знову подув сильний вітер і все забрав. Так було і за третім разом.

Зажурився чоловік, з чого буде жити, бо більше збіжжя не мав. Прийшов додому зажурений. Коли жона вчула, що сталося, каже чоловікові:

— Треба на вітер у суд подати.

Зібрався чоловік у столицю на вітер у суд подавати. Вийшов на роздоріжжя, коли чує голос:

— Куди, чоловіче?

Зачудувався бідняк, що нікого не видить, а голос чує дуже близько. Айбо, коли звідують, треба відповідати.

– Іду в столицю на вітер у суд подавати. Було в мене три жменьки вівса-позаддя, хотів я ним свою нивку засіяти, та вітер усе забрав у безвість. З чого тепер буду жити?

— То я тобі шкоду зробив, — зізнався невидимий вітер. — Я й поправлю діло.

І перед чоловіком з’явився столик.

— Нащо мені столик? — звідує чоловік.

— Се не простий столик, а чарівний, — каже вітер. — Треба промовити: «Столику, застелися, хлібику, появися!» — і на столі буде