Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Умер боднар. Минув час. Одного разу Петро порався на подвір’ї і почув:
— Син покійного боднаря буде великим паном, — сказала курка.
— Міністром, — промовив індик.
— Ні, царем, — поправив його качур.
— Так, так, так… — погодилась качка.
Когут вилетів на паркан, сплеснув крильми і зарепетував:
– Іди, Петрику, сватати цареву доньку!
Це сподобалось парубкові. Він згадав про камінчик, вийняв його з рота, свиснув у дірочку. Несподівано все подвір’я наповнилось дідьками.
— Чого тобі треба, господарю?
— Нічого. Я тільки хотів видіти, чи ви не ліниві.
Зникли дідьки.
Пішов Петро до матері.
— Хочу женитися. Підіть до царя і висватайте мені його дівку.
Мати здивувалася, але все-таки пішла.
Вислухав її цар, а тоді сказав:
— Най твій син збудує собі палаци ліпші, як у мене. Інакше не видіти йому моєї доньки.
Прийшла мати додому і розповіла про все синові. Вийшов хлопець надвір, свиснув у камінчик. Позбігалися дідьки:
— Чого хочеш, господарю?
— Аби мені були завтра під отим лісом палаци, кращі, ніж у царя.
До ранку чорти виконали наказ.
Петро сказав матері:
– Ідіть, мамо, до царя і скажіть, най дає свою дівку за мене.
Прийшла мати до царя, сказала, що все готове. Цар подивився у вікно і побачив, що Петрові палаци ліпші, ніж його, зачудувався.
— Як твій син хоче моєї доньки, то най зробить від своїх палаців до моїх дорогу, як дзеркало. По її боках мають цвісти дерева і дзюркотіти кришталеві ріки.
Розказала мати синові, чого зажадав цар, а хлопець і не думає журитися. Вийшов надвір, свиснув у камінчик, збіглися дідьки.
— Аби до завтра між моїм і царевим палацами була така дорога, як цар хоче, — наказав Петро.
Дідьки вже знали, якою має бути та дорога, бо вони верховодили в царевій голові. Вранці вона виблискувала, як люстерко, а по боках цвіли дерева і дзюркотіли ріки.
– Ідіть, мамо, до царя, най дає свою дівку за мене, — попросив Петро.
Пошкандибала мати знову до царя. Вклонилася і промовила:
— Дорога, пресвітлий царю, вже є. Давай царівну за мого сина.
— Я дам царівну, але най син приїде на весілля в золотій кареті, а коні аби мали діамантові копита, — відповів цар.
Мама розповіла Петрові і цю забаганку царя.
— Все буде так, як цар хоче, — відказав Петро. Свиснув у камінчик і наказав чортам до другого дня все приготувати. А вранці перед Петровим палацом чекала золота карета і коні з діамантовими копитами.
Сів хлопець у карету і рушив до царського палацу. Назустріч вийшла царівна. Поїхали до церкви, повінчалися і справили весілля.
Але царівна не любила боднаревого сина. Вона зналася з Поганим царем, з яким вже давно хотіла зійтися. Одної ночі приголубила Петра і спитала:
— Скажи, любий, звідки в тебе палаци, золота карета і все те, що ми маємо?
Петро похвалився:
— У мене під язиком є камінчик. Коли свисну в нього, то приходять дідьки і роблять все, що треба.
— Ану дай, най я подивлюся, — попросила царівна.
Петро вийняв камінчик з рота, подав жінці. Вона гралася, поки чоловік не заснув, а тоді свиснула в камінчик, і палац наповнився чортами.
— Чого хочеш, господине? — спитали.
— Віднесіть мене до Поганого царя, а мого чоловіка замуруйте в темну вежу. Залиште тільки дірочку, аби мав чим дихати.
В той самий мент чорти схопили царівну й понесли за море.
Як прокинувся боднарів син, почав мацати руками холодні стіни. Побачив малесеньке віконце, визирнув. Під вежею гралися песик із кіточкою.
— Скажіть мені, звірятка, чи ви не знаєте, де поділася моя жінка? — попросив Петро.
— Вона з твоїм камінчиком утекла до Поганого царя, — відповіли звірятка.
— Принесіть мені камінчик, я віддячуся вам.
Вирішили песик з кіточкою виручити свого господаря і рушили до Поганого царя. Йшли вони кілька днів і ночей, нарешті прийшли до широкого моря. На березі кіточка заплакала — вона не вміла плавати.
— Не плач, — втішав її песик. — Сідай на мене.
Сіла кіточка песикові на спину, і він переплив з нею море. Вийшли на берег і пішли далі. Довго йшли стежками-доріжками. Раптом почули музику, пискняву і шелест. Кіточка аж затрусилася. Штовхнула песика лапкою і прошепотіла:
— Сховайся в корчі. Це — мишаче весілля. Я зловлю молоду.
Песик сховався, а кітка витягнула лапки і притаїлася за каменем. Коли мишаче весілля наблизилось, стрибнула і схопила мишачу молоду.
Миші вчинили такий писк і плач, що тяжко було слухати.
— Кіточко, — просили вони, — пустіть нашу молоду.
— Як ви хочете, аби я її пустила, то принесіть мені від Поганого царя чарівний камінчик, — відповіла кітка.
Молодий побіг до Поганого царя. Норами-дучками заліз до його палацу, знайшов світлицю, де спав цар. Лиха царівна подарувала камінчик коханцеві, і той тримав його вдень і вночі під язиком.
Поганий цар дуже любив нюхати табаку. Як лягав спати, то завжди клав табакерку на нічний столик, а під столик — нічний горщик. Мишачий молодий засунув хвостик у нічний горщик, а потім обваляв його в табаці. Виліз на ліжко і повів хвостиком Поганому цареві попід ніс. Цар так чхнув, що камінчик вискочив з рота і покотився по підлозі. Мишачий молодий хап камінчик — і в нірку. Тоді побіг до кітки, попросив:
— Пустіть мою молоду, кіточко, я вам камінчик приніс.
Взяла кітка камінчик, поклала в рот, мишачу молоду випустила на волю. Тоді покликала песика, і вони вирушили в дорогу.
Коло моря кітка сіла на спину песикові, і так попливли до другого берега. Пливли вони день, пливли ніч. Песик дуже боявся, аби кіточка не випустила камінчик.
— Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті? — спитав.
— Маю, маю, маю, — відповіла.
Пливли далі. Через якийсь час песик знову спитав:
— Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті?
— Маю, маю, маю, — відказала кітка.
Як наближались до берега, песик ще раз спитав:
— Тримаєш добре камінчик у роті?
— Тримаю, песику, — сказала кітка і випустила камінчик у море. Зажурилася, але змовчала, бо песик міг розсердитися, кинути її в море і втопити.
Коли ступили на землю, песик попросив показати камінчик.
— Не маю… — заплакала кіточка. — Я його впустила в море тоді, коли третій раз відповідала.
Песик так розлютився, що хотів порвати кітку на кавалки. Але вона швидко видряпалась на дерево. Цілий день песик гавкав під тим деревом, а коли змучився, ліг на теплий пісок і заснув.
Кіточка довго журилася на гілляці, так журилася, що вже їй і жити не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чортів млин: Казки про чортів», після закриття браузера.