Читати книгу - "Графиня"

читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».

— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.

— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?

Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.

— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.

— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?

— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.

— Про мене?

— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.

— Що?

Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.

— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?

— Ти… Ти…

Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:

— Навіщо ти це зробила?

Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.

— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.

І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.

Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.

— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.

— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?

— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.

Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.

— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.

— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.

— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.

— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?

— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.

Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.

У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.

Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.

— Як тебе насправді звуть? — питаю я.

— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.

— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?

— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.

— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?

— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.

— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.

Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.

Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.

Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.

— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.

Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.

Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.

XXIV

Мені випала ідіотська справа. Навісив