Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Учинивши акт державної зради, його ініціатори – М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, М. Ткаченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій – «перейшли Рубікон». Будь-яке продуктивне порозуміння між ними та демократичним петроградським урядом, демократичними політичними силами, які діяли на території південно-західних губерній, демократичними країнами – членами Антанти, громадяни яких спливали кров'ю на фронтах Першої світової війни, стало неможливим. За умов відсутності зовнішніх союзників, за умов несприйняття таких політичних гасел та дій значною частиною населення зазначених губерній, за умов інтелектуальної неспроможності самих лідерів справа, що її заходилася була реалізовувати націонал-соціалістична УЦР, а саме – створити умови для повноцінного продуктивного національного, соціального, культурного, так само як політичного, гендерного абощо розвитку народу, – була приречена. Відкритим тоді, в 1917р., залишилося лише питання, скільки неповинних людей поплатяться за це? Точної відповіді ми не знаємо до сьогодні, та й, зрештою, вона не має значення. На початку третього тисячоліття йдеться навіть не стільки про сотні тисяч та десятки мільйонів безвинно загиблих мученицькою смертю в XX столітті[131], скільки взагалі про шанси зберегти наш народ на етнографічній мапі світу. Знання цих обставин post factum – майже через 100 років після – аж ніяк не звільняє сумлінного дослідника від обов’язку професійно аналізувати артефакти й обставини.

Тимчасовий уряд визнає «Україну» de facto

Політичний резонанс від оприлюднення 27 червня «Декларації Генерального секретаріату», в якому цей самочинний орган, створений громадською організацією, трактував сам себе як «виконавчий орган Центральної Ради, котрому вона передає в цій сфері свою повну власть», метою якого є «прискорити процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами», – цей резонанс був, до певної міри, пом’якшений результатами засідання Генерального секретаріату 29 червня. Того дня представники центрального уряду погодили з членами «кабінету» Винниченка засадничий принцип, згідно з яким «спільне встановлення норм місцевого самоврядування – найкраще». Представники петроградського уряду висловилися за необхідність «такої форми визнання автономії з боку уряду», за якої «санкція залишилася би за Установчими зборами», підтримали принцип створення тут «твердої влади, фактичного створення автономного устрою». Міністри цілком ясно задекларували і такі позиції: «уряд піде на все в полагодженні автономного життя на Україні», однак без проголошення цього принципу, оскільки тоді «й інші народи захочуть того ж»; угоди УЦР з Тимчасовим урядом та з «революційною демократією краю» – «неукраїнською демократією» – є обов’язковою умовою для проголошення спільного акту УЦР та уряду, за яким перша буде визнання «крайовим органом» другого, при уряді буде створено посаду представника Ради, причому жоден акт стосовно України без погодження з Радою уряд видавати не буде. При цьому міністр Церетелі спеціально наголосив: «я хотів би, щоби угода наша не мала характеру поступки демократичному націоналістичному українському рухові – націоналістичному селу».

Але саме так представники «націоналістичного села» – Центральна Рада та всі її інституції – цю угоду невдовзі і почали трактувати. Уже 3 липня в місцевих газетах надрукували урядову постанову про призначення Генерального секретаріату «вищим органом для керування крайовими справами в Україні»[132]. Серед наслідків цієї події – розпад урядової коаліції, перше і невдале більшовицьке повстання у столиці, виступ на підтримку уряду вірних йому збройних частин, який очолив генерал Л. Корнілов.

ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради

Процес революційного, неправового «розлучення» національно-соціалістичного Києва та соціалістично-демократичного Петрограда набирав обертів. 30 червня, до (!) завершення переговорів з Тимчасовим урядом, В. Винниченко зачитав текст II Універсалу Української Центральної Ради учасникам її V пленуму.

Документ, який мав бути оприлюднений після переговорів з Тимчасовим урядом та одночасно з урядовим повідомленням про згоду петроградського уряду на автономію України (на що уряд, згідно зі статусом, не мав права), викликав у присутніх, насамперед есерів, низку питань. Далі – протокольною канцелярською мовою: «Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ½ год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, – переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, – чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, – записував секретар слова Винниченка, – то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, – виклав козир на стіл промовець, – то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено.[133]

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588: 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору: усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні – як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому – подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятирічний Микола Ковалевський.

Хто такий М.