Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Таке ставалося, але ставалося й інше. Наприклад, коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь Латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: «Ну што, паєхалі, малишкі?» А малишкі: «Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!» Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. «Мальчікі» встають і йдуть. Над головою Марталіни нависли грозовими хмарами офіціанти: «Не їбе, хто замовляв, платіть давайте, дєвушкі». У Марталіни паніка й гарячка: ми щось придумаємо, щось придумаємо… Ручки трусяться, мобілочка не ловить, мені Сhivas! — добродушному бармену. Добродушний бармен впевненою рукою наливає їй Red Label.

Одна з останніх дій: прийшовши до нового закритого ресторану зі страшенно наївним водооким німецьким ковбасником, відкрила інкрустоване сріблом меню і томно махнула віями в бік офіціанта: «Што у вас здєсь самає дарагоє? Мнє єво!»

Свєта Банько — 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути «спартівнай і штоби аттєнялся загар», любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м’язів без фізичного навантаження, має власний бізнес — продає турецьке золото на Троєщинському ринку.

Отримає 2 місяці. Саме стільки вона була закохана в чоловіка сусідки Люськи, навіть сміття намагаючись виносити в той час, коли він повертався додому зі своєї лікарні. Він був гінекологом, вона мріяла потрапити до нього на прийом, але встидалася цих мрій і так і не пішла, зате сходила до ворожки, щоби відбити цього сусідського Сергія Олександровича, але ворожка сказала, що щастя їй з того не буде, і Свєта з розбитим серцем повернулася до своїх кросвордів, а гінеколог так ніколи й не дізнався про її почуття. І вона поїхала з чоловіком до Єгипту («все за 300 баксів»), щоби розвіятися і поїсти в «ультра-ол-інклюзіві». А ще позайматися в басейні з аніматорами: «Бай-бай-це-лю-літ!»

Одна з останніх дій: перед самим відльотом із Шарм-Ель-Шайху, ошалівши від останньої можливості шопінгу верещала з арабської крамнички: «Льоня! Льонь, іді сюда!!! Тут Луі Вьютон за пєдєсят баксов! Бєрьом, Льоня!!!»

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, у футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску, дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером у конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно. Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки пройшло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» — спитала з надією вона. «Заберу!» — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти?

Одна з останніх дій: купив у молочному кіоску глазурованих сирочків для неї і, дивлячись в очі продавщиці (чому не на дату виготовлення?), подумав: «Хоч би цього разу не скислі були…»

Не знаю, як вам, а мені завжди було цікаво, що поєднує людей, котрі буцімто випадково опинилися в якихось незвичайних обставинах. Хай навіть таких трагічних, як це ДТП 21-го січня о 23.40. Коли весь бік перевернутої білої маршрутки було пофарбовано червоною людською кров’ю випадкових нібито супутників. Чому вони сіли саме в це авто, а не в авто перед ним? Чому водій і власник щойно купленого порша потягнувся до дзеркала над пасажирським сидінням, аби витягти те дзеркало до дідьчої матері, бо в нього так любила кривлятися Дівчинка, що принесла біль? Ніколи не фарбувала вії, курва, а тільки кривлялася і сама сміялася зі своїх мультяшних пичок? Він потягнувся за дзеркалом, живіт крутнув руль вправо, ліва рука, щоби вирівняти кермо, крутнула його вліво, але в цей же момент діставалося блядське дзеркало, тож ліва рука крутнула дещо забагато, і порш вилетів на зустрічну, з розгону трахнувши бетонний парканчик. Авто розкрутилося, як фігурист під час виконання «пістолетика», і влетіло в боковину нічної маршрутки, забивши всіх пасажирів, але не ушкодивши водія (що скажуть йому родичі загиблих?)

Ну ОК. Що ж їх поєднувало? Припустімо, Святослав і Антон. Вони вдвох були в порші. Святослав — тимчасовий роботодавець Антона. І це, курва, Дівчинка влаштувала свого приятеля на халтурку в рекламній агенції. Антон того вечора показував Святославу якісь особливі графіті в індустріальній зоні на Лівому березі. А Святослав, біґ бос, він ніколи не був на короткій нозі зі своїми підлеглими, але цього разу він так хотів довести їй, цій Дівчинці, що він такий крутий і молодий, і легкий, і демократичний, що всі її друзі запросто стануть і його друзями, ба навіть просто перейдуть на його бік, а вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною, і стане товстою домогосподаркою, і срака їй прийде, і… Одним словом, із незавершених справ у Святослава завалялися помста і щойно оплачений абонемент спорткомплексу на Софіївській. Ні грама кохання, між іншим. А тільки так — кіношне бажання «самовдосконалитися і показати цій суці».

Антон уже сам шкодував, що потягнув Святослава в цю промзону — потрібні графіті якісь мудаки замалювали сірою фарбою (гармонія щоб була — бетонні стіни мають бути кольору бетону!), територія охоронялася блудними собаками, котрих, як виявилося, Святослав панічно боявся. Прогулянка затяглася і ні до чого не призвела. Хіба що до чергового вибуху Святославових звинувачень у бік Дівчинки. Є чогось