Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

«Хмару в шароварах» Володимир Маяковський вперше читав на квартирі в Бриків. У подальшому ця поема, присвячена Лілі, була надрукована за сприяння Йосипа Брика. Ну а далі — довгі роки кохання на трьох. Аж до виходу фільму «Третя міщанська» за сценарієм Віктора Шкловського, де це кохання на трьох прочитується більш ніж прозоро. Але поза всіма цими пристрастями — хіба шлюб з червонокозацьким комкором Віталієм Примаковим не був політикою? Подейкують, що Сталін, знищуючи Примакова, сказав: «Не чіпайте дружину Маяковського!», хоча за статус «коханої жінки» стосунки Лілі з поетом ніколи не виходили. Але поза всілякими системними комунікаціями в культурному середовищі радянської Росії, в Лілі існувала й інша історія — її молодша сестра, французька письменниця Ельза Тріоле, була дружиною письменника Луї Арагона. І вже в постсталінський час через квартиру Лілі Брик, як через підпільний мистецький клуб, пройшла безліч людей, що могли б зробити славу будь-якій культурі.

Хіба це не формування нової якості нерадянщини у радянському прото-етносі? Тобто радянського етносу не було, а радянський культурний продукт був. Тільки й тут, правда, без згаданого вже КГБ не обійшлося. Чи тоді він ще звався ОГПУ?

А яку нову суспільну якість, крім, звичайно, жадібного споживання, здатен породжувати нинішній правлячий клас? Адже творячи «верховні шлюби» дітей, котрі ще більш дезорієнтовані в духовних шуканнях, ніж їхні батьки, хіба не дезорієнтує цей клас ще більше своїх ненароджених внуків? І хіба не видаються приреченими шлюби, котрі, крім майнових та інших практичних резонів, не мають жодних мотивацій? І чого лише варті спроби творення приватного життєвого простору, наприклад, старшими дітьми президента — під неусипним оком натхненної споживчим азартом, а не духовними пошуками, вивільненої демократією пострадянщини.

Можлива неможливість любові

Чи є любов священика настільки ж фізіологічною, як любов політика? А чи любов до Батьківщини включає фізіологічну складову? А чи матимуть якісь особливі супер-здатності діти Майдану? Чи ці малята «індиго» привнесуть у суспільні стосунки щось таке, що позбавить нас хронічної периферійності духу?

Не маючи достатніх обґрунтувань, все ж насмілюсь стверджувати, що дітки, народженні з любові, досягнуть більшого, ніж дітки, що з’явилися з майнових союзів.

Тому краще варто ризикнути порушити свої надто прагматичні настанови і, крикнувши: «Виявляється, вона є — любов після політики!», поставити себе у систему новітніх виборів і випробувань. А щодо демографічної мобілізації — то хай і вона народиться з кохання, а не з політичної доцільності. Може, не треба творити модерну націю з ідеології — може, варто створити мільйонів п’ять сімей з любові, а вже ті сім’ї, створені з любові, народять націю з любові?!

Адже ми українці — і в нас без пристрасті ніщо неможливе. Навіть у звичайному побуті, там, де німець, крім мовчазного сопіння, нічого не проявить, українець знайде місце пристрасті. Може, вже час оголосити пристрасть нашою природною монополією, може, з нашої пристрасті час видобувати електроенергію? У нас навіть безчасся пристрасне. Чорти навіть пекло у нас не розмістять — бо ми вже — пекло. Чому нас оминають системні інвестори? Та тому, що в їх бізнес-планах не враховується наша пристрасть.

Це феодал Єльцин міг сказати: «Беріть суверенітету, скільки візьмете!» Український націонал-демократ може сказати лише: «Беріть, скільки зумієте, любові!» От скільки взяли — стільки й народили. І де взяли — там і народили. Шанси на це є, бо, що точно змінюється в суспільстві, то це рівень озвірину — гидкий спадок радянщини й пострадянських часів, що знецінив почуття солідарності та зжер людські душі. Нині ці душі оговтуються — і дедалі частіше зустрічаються люди, здатні дарувати своє тепло іншим.

От іде вулицею пара — «біс в ребро» і «ягодка опять» — і веде за ручки малятко, а ти підсвідомо розумієш — це їх дитя, це не внуча, і посміхаєшся так, ніби то твоє дитя. Чи навіть то маленький ти сам, а вони — придивися — твої батьки.

І розумієш — це не політика. Це після політики. Це над політикою. І це ніколи не під політикою. Бо любов — це завжди можливість, на відміну від неможливості політики.

Примітки

1

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 31 (3247) від 20 лютого 2008 р. (Прим. верстальника)

2

Попандос (попадалово) — входження в неприємну і навіть небезпечну життєву ситуацію.

3

Провтикати (проїбати) — втратити, не використати шанс, упустити момент.

4

Smucking — довбаний (англ. — амер. жаргон).

5

Під цим ніком в її мобільнику було записане таке кончене чмо, що я, на місці М_арі, назвав би його Infinitesimal’ом.

6

Маємо на увазі розважальний комплекс «Лісова пісня», на трасі між Івано-Франківськом і Солотвином. Відомий прикольним ресторанним меню і сауною.

7

Телурики — «земляні люди», ментальні селяни. Вони ж — тестаментальні рустикали (Див. статтю «ТМ-дискурс» в «Плеромі» № 3, 1998). Соціологія телуриками детально не займалася. Ця похмура порода людей ще не дочекалася своїх міклухо-маклаїв.

8

Не шкодуй зусиль, якщо відчуєш, що воно того варте (англ.).

9

Вертикальні або майже вертикальні удари по кулі, яка знаходиться біля краю.

10

Трулі — трусики.

11

М_арь розповідала про крем анекдот: ніби вони з психіатром назвали його «Три богатиря» (три — дієслово).

12

«Любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився» (англ.)

13

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 29 (3245) від 18 лютого 2008 р. (Прим. верстальника)

14

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 43 (3259) від 7 березня 2008 р. (Прим. верстальника)

15

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 49 (3265) від 19 березня 2008 р. (Прим. верстальника)