Читати книгу - "Країна розваг"

як пощастило знайти репетиторство. Знаєш, як я протримався перший рік навчання? Писав реферати для багатеньких братчиків, чиєю спеціалізацією була професійна пивологія. Якби мене зловили на цьому, то усунули б від занять на семестр, а то і взагалі вигнали б. Я тобі скажу, до чого призвів твій широкий жест: ти викинув на вітер двадцять годин на тиждень, які міг би присвятити навчанню.

Тут він зрозумів, що читає нотації, облишив це діло і широко всміхнувся.

— Або заграванню зі стрункими дівчатками.

— Я тобі покажу струнких. — З цими словами Ерін накинулася на нього, і разом вони покотилися по піску, Ерін лоскотала Тома, він репетував (але не надто переконливо), щоб вона з нього злізла. Мене це влаштовувало, бо не хотілося продовжувати тему, яку він порушив. Я сам, схоже, прийняв уже деякі рішення, і все, що лишалося, — почекати, щоб моя свідомість сприйняла новину.

* * *

Наступного дня, о чверть на четверту, ми стояли в черзі перед «Домом жаху». Квитки перевіряв хлопець, якого звали Брейді Вотермен. Я пам’ятаю його, бо він теж добре виконував роль Гові. (Але, суто заради справедливості мушу додати, не настільки добре, як я.) Брейді, ще на початку літа доволі повний, тепер був стрункий і підтягнутий. Носіння шкури могло заткнути за пояс будь-яку програму здорового харчування.

— Народ, ви що тут робите? — спитав він. — Я думав, у вас вихідний.

— Ми мусили побачити один-єдиний темний атракціон «Джойленду», — сказав Том, — і я вже відчуваю втіху від цього драматичного поєднання — Бред Вотермен і «Дім жаху». Ідеальна пара.

Брейді скривився.

— Я так думаю, ви всі полізете в один вагончик?

— У нас немає іншого виходу, — відповіла Ерін. Нахилилася ближче до відстовбурченого вуха Брейді та інтимно прошепотіла: — У нас гра на бажання.

Поки Бред міркував над цим, кінчик його язика торкнувся середини верхньої губи. Я буквально бачив, як він розраховує можливості.

— Діти, не затримуйте черги, — заговорив чоловік із черги за нами. — Я так розумію, там всередині кондиціонери, і мені дуже хотілося б швидше туди потрапити.

— Ідіть, — сказав нам Бред. — Руки в ноги й чухайте звідси. — У виконанні Бреда то був просто-таки раблезіанський дотеп.

— А там є примари? — спитав я.

— Сотні. Хай вони всі вас там за дупи хапають.

* * *

Ми почали з «Дзеркального особняка Містеріо». Ненадовго зупинилися, щоб подивитись, як наші постаті то видовжуються, то приплющуються. Трохи для порядку похихотівши, ми по крихітних червоних точках внизу деяких дзеркал вийшли прямісінько до «Музею воскових фігур». Завдяки цій таємній карті ми прибули на місце набагато раніше, ніж інші учасники нашої групи, котрі блукали дзеркальною залою, сміялися і стукалися лобами в дзеркала, нахилені під різними кутами.

На Томове розчарування, у «Музеї воскових фігур» не було вбивць, самі політики й знаменитості. Обабіч дверей відвідувачів зустрічали усміхнений Джон Ф. Кеннеді та Елвіс Преслі у спортивному костюмі. Проігнорувавши табличку «РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ», Ерін бринькнула на Елвісовій гітарі.

— Ненастроє… — почала вона і сахнулася, бо зненацька Елвіс ожив і заспівав «Не можу не закохуватися в тебе».

— Піймалася! — радісно вигукнув Том і пригорнув її до себе.

Двері у глибині «Музею воскових фігур» вели в «Кімнату діжки та моста», де двигтіла машинерія, небезпечна на вигляд (хоча так тільки здавалося), і блимали стробоскопічні світильники кольорів, які ніяк між собою не поєднувалися. Ерін перейшла на той бік по трясучому перехиленому мосту Козла, тоді як хоробрі мачо, що її супроводжували, наважилися ступити на «Діжку». Я невпевнено протупцяв свій шлях, хитаючись, мов п’яний, але впав лише раз. Том зупинився посередині, виставив уперед руки й ноги, ставши схожим на паперову ляльку, і рвучко розвернувся на всі триста шістдесят градусів.

— Годі, дурнику, ти в’язи собі скрутиш! — вигукнула Ерін.

— Не скрутить, навіть якщо впаде. Там м’яко.

Том приєднався до нас, усміхнений і почервонілий до коренів волосся.

— Це розбудило клітини мозку, які спали, відколи мені було три роки.

— Так, але як щодо тих, які щойно загинули? — підколола його Ерін.

Далі була «Похила кімната», а за нею — ігрова галерея, в якій багато підлітків грали в пінбол та скібол[37]. Ерін трохи поспостерігала за грою в скібол, склавши руки на грудях. На її обличчі читався осуд.

— Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?

— Люди приходять сюди для того, щоб їх обдерли, — зауважив я. — Це теж свого роду атракціон.

— А я думала, це Том у нас цинік, — зітхнула Ерін.

На дальньому боці пасажу, під освітленим зеленим черепом, висіла табличка з написом: «ДАЛІ — „ДІМ ЖАХУ“! СТЕРЕЖІТЬСЯ! ВАГІТНІ ЖІНКИ Й ЖІНКИ З МАЛИМИ ДІТЬМИ МОЖУТЬ ВИЙТИ ЛІВОРУЧ».

Ми зайшли в хол, яким розлягалося відлуння записаних на плівку зловісних смішків та пронизливих криків. Єдину сталеву рейку і чорну пащу тунелю трохи віддалік освітлювало пульсування червоного світла. З глибини долинав гуркіт, там спалахувало світло і лунали крики. Не записані — справжні. Здалеку вони не здавалися особливо радісними, але, напевно, то було хибне враження. Деякі з них, принаймні, були веселими.

До нас підійшов Едді Паркс, господар «Дому жаху» та бос команди «Доберман». На руках у нього були сирицеві рукавички, а на голові — собакепка, така стара, що вже втратила колір (хоча щоразу, коли пульсувало червоне світло, вона забарвлювалася в криваво-червоний). Едді зневажливо пхикнув:

— Мабуть, у вас збіса нудний вихідний.

— Хотіли глянути, як живе інша половина людства, — сказав Том.

Ерін обдарувала Едді найсліпучішою усмішкою. Але марно старалася.

— Троє в одному вагончику, я так собі думаю. Цього хочете?

— Так, — підтвердив я.

— Я не проти. Тільки пам’ятайте, що правила для всіх одні, вас це теж стосується. Тримайте свої кляті руки у вагончику.

— Так, сер! — вигукнув Том і легенько відсалютував. Едді глянув на нього так, наче перед ним був новий, досі не відомий підвид жука, і пішов до свого пульту керування, що складався з трьох ручок перемикання, які стирчали з трибуни по пояс заввишки, та ще кількох кнопок, підсвічуваних лампою на шарнірному кронштейні, яку нахилили низенько, щоб вона відкидала якомога менше не надто примарного білого світла.

— Приємний дядько, — промимрив Том.

Ерін узяла під праву руку Тома, під ліву — мене і притягла