Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Я просто поглянув на нього, не сказавши й слова і він відійшов. Вагнерова промова лише додала мені впевненості й змусила почуватися краще. Вони подумали, що я утнув щось таке, що дійсно не на жарт розізлило його. Шкода, що так не було насправді. Вагнер просто був прибацаним.

Ми просувалися все ближче і ближче до входу в залу. Тепер ми чули не лише імена тих, кого оголошували, а й аплодисменти залу і навіть бачили глядачів.

Підійшла моя черга.

“Генрі Чінаскі,” оголосив директор у мікрофон. Я вийшов. Мені ніхто не аплодував. Потім якась добра душа в залі двічі чи тричі ляснула в долоні.

На сцені стояло кілька рядів крісел для випускників. Ми сіли на них і стали чекати. Директор штовхав промову про можливості й успіх в Америці. Потім усе закінчилось. Оркестр зіграв гімн Маунт Джастіна. Учні та їхні батьки з друзями встали й перемішалися між собою. Я бродив навколо і роззирався. Моїх батьків там не було. Я переконався в тому. Я перевірив кожен закуток.

Все було так, як і мало бути. Крутому хлопцю нікого не треба. Я зняв свою стару шапочку з мантією і здав їх вахтеру на виході. Він згорнув їх і сховав до наступного року.

Я вийшов на вулицю. Там ще нікого не було, я був першим. Але куди ж податися? У мене в кишені було одинадцять центів. Я пішов додому.  

29

Того літа, в липні 1934, Джона Ділінджера застрелили біля кінотеатру в Чикаго. Він не мав жодних шансів. Леді в Червоному[11] вказала на нього. За рік до того всі банки обвалилися. Сухий закон відмінили і батько знову пив пиво. Та найгіршою річчю була смерть Ділінджера. Багато людей ним захоплювались, тому його смерть сильно засмутила їх. Президентом став Рузвельт. По радіо передавали його “Розмови біля каміну”[12] і всі їх слухали. Він дійсно вмів говорити. Він почав запроваджувати програми, які забезпечували людей роботою. Та все ж справи йшли погано. З моїми фурункулами також було все погано, вони були незвичайно великі.

У вересні мене призначили у старшу школу Вудхевен, та батько наполіг, щоб я пішов у школу Челсі.

“Послухай,” сказав я йому, “Челсі знаходиться не в нашому районі. Це занадто далеко.”

“Ти зробиш так, як я скажу. Ти вчитимешся у Челсі.”

Я знав, чому він хоче, аби я навчався в Челсі. Там вчилися діти багатіїв. Мій батько був божевільним. Він все ще мріяв розбагатіти. Коли Лисий дізнався, що я йду в Челсі, він також туди записався. Я не міг позбутися його і своїх прищів.

В перший день ми приїхали до Челсі на своїх велосипедах. Це було жахливо. У більшості учнів, принаймні у старшокласників, вже були власні автомобілі, багато новеньких трансформерів і вони були не чорні чи темно-сині, як більшість машин, а яскраво-жовті, зелені, оранжеві й червоні. Хлопці сиділи в них біля школи, навколо них збиралися дівчата і всі їхали кататися. Усі, хлопці й дівчата, були гарно вдягнені, у всіх були новенькі светри, наручні годинники й блискучі туфлі. Вони всі виглядали дорослими, зрілими і переважали нас у всьому. А я ходив у своїй старій сорочці, латаних штанях, зношених черевиках і вкритий прищами. Хлопці на тачках не хворіли на акне. Вони були гарні, високі, чисті з блискучими зубами і не мили голову господарським милом. Здавалося, ніби вони знають щось, чого не знаю я. Я знову опинився на самому дні.

Так як у всіх були машини, ми з Лисим соромились своїх великів. Ми залишали їх удома й ходили до школи пішки дві з половиною милі. Ми носили з собою коричневі пакети з обідом. Та більшість учнів не обідали навіть у шкільній їдальні. Вони їздили до кафе з дівчатами, слухали музику й веселилися. Їм була пряма дорога до U.S.C.

Я соромився своїх прищів. У Челсі був вибір між фізкультурою та СПОР[13]. Я обрав СПОР, тому що там не треба було носити спортивний костюм і ніхто не міг бачити прищів на моєму тілі. Та я ненавидів уніформу. Сорочка була  вовняна і подразнювала мої виразки. Уніформу слід було носити з понеділка по четвер. У п'ятницю нам дозволяли ходити в цивільному.

Ми вивчали стройові прийоми зі зброєю. Це був предмет про ведення бою і тому подібне лайно. В кінці курсу нас чекав екзамен. Ми марширували навколо стадіону. Це було щось типу стройової підготовки. Тримати гвинтівку й виконувати нею різні трюки було погано для мене. В мене на плечах були фурункули. Коли я прикладав гвинтівку до плеча, фурункули лускали і гній просочувався в сорочку. Кров просякувала тканину, але через те, що сорочка була товстою плями майже не проступали.

Я розповів про це матері. Вона нашила на плечі сорочки заплатки з матерії, та це майже не допомогло.

Одного разу до нас з інспекцією завітав офіцер. Він узяв мою рушницю й зазирнув у дуло, перевіряючи чи там немає пилу. Він віддав її мені, потім поглянув на пляму крові у мене на плечі.

“Чінаскі!” відрізав він, “у тебе з гвинтівки витікає мастило!”   

“Так, сер.”

Я протримався цілий семестр, та прищі ставали все гірші. Вони збільшились до розміру горіха і вкривали все обличчя. Я дуже цього соромився. Іноді я ставав перед дзеркалом у ванні й проколював один з них. Звідти на дзеркало бризкав жовтий гній.  Навколо були маленькі білі грудочки. Мене дивувало, як все це там вміщувалося. А ще я знав, як іншим людям важко дивитися на мене.

Мабуть у школі побалакали з моїм батьком. До кінця семестру мене звільнили від занять. Я лежав у ліжку, а батьки вкривали мене маззю. Це була коричнева смердюча маса. Батько спеціально вибрав її для мене. Вона пекла. Він казав, щоб я тримав її довго, набагато довше, ніж було написано в інструкції. Якось він наполіг, щоб я не змивав її кілька годин. Я почав кричати. Я підбіг до вмивальника, набрав води і ледве відмив ту гидоту. Пекло все тіло, обличчя, спина, груди. Я сів на край ліжка. Я не міг лягти.

До кімнати зайшов батько.

“Я ж казав тобі не змивати!”

“Поглянь, що сталося,” сказав я йому.

Увійшла мати.

“Цей сучий син не хоче видужувати,” сказав їй батько. “За що мене покарано таким бездарним сином?”

Мати втратила свою роботу.