Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

«Та закінчуй вже свою блядську історію!» Заревів я. «І що сталося? До чого тут шишковидні залози?» Він відійшов, не спускаючи очей з мене почав ходитии кімнатою. «Тобі, певно, треба випити ще чогось,» знервовано сказав він. «Боже, ця штука пробрала тебе до кісток, чи не так?» Я спробував усміхнутись. «Ну… вже не так… ні, знову почалось…» Я ледве рухав щелепами; язик був неначе палаючий магній. «Ні… нема чого боятись,» прошипів я. «Хіба що якби ти… вкинув мене у басейн, чи щось типу того…»

«Чорт забирай,» сказав він. «Ти перебрав. Ти зараз вибухнеш. Господи, тільки глянь на свою пику!» Я не міг поворухнутись. Повний параліч. Кожен м’яз стиснувся. Я навіть не міг рухати очима, вже не кажучи про те, щоб повертати голову чи балакати.

«Ще трішки,» сказав він. «перший приход завжди найгірший, ігноруй його. Якщо я кину тебе зараз у басей, ти підеш на дно, немов камінь.» Я був певен цього. Здавалося, навіть легені відмовили. Я потребував штучного дихання, але не міг відкрити рот, щоб сказати це. Я помирав. Сидячи паралізованим на ліжку… що ж, я хоча б не відчував болю.

Можливо я відкинусь за кілька секунд і більше нічого не матиме значення.

Мій адвокат повернувся до перегляду телевізора. Знову показували новини. Ніксонова пика заполонила екран, але його промова була очевидною фальшивкою. Єдине слово, яке я міг розібрати, було «пожертва». Знову і знову: «Пожертва… пожертва… пожертва…» Я чув власне важке дихання. Здається, мій адвокат помітив це. «Просто розслабся,» кинув він через плече. «Не намагайся боротися, а то мозок закипить… припадки, аневризми… ти просто зсохнешся й помреш.» Його рука протягнулась, щоб перемкнути канал.

Десь близько півночі я нарешті знову зміг говорити й рухатись… але наркотик все ще не відпускав; напруга знизилась з 220 до 110 вольт. Я був белькочучим, знервованим шматом лайна, котрий метався кімнатою, немов дикикй звір, обливаючись потом і намагаючись сконцентруватись на одній думці більш, ніж на дві-три секунди.

Мій адвокат, зробивши кілька дзвінків, поклав слухавку. «Є тільки одне місце де ми можемо дістати лосося,» сказав він, «але воно зачинене в неділю.»

«Як на рахунок «Процесу»?» запитав я. «У них є вільні місця? Може магазин кулінарії? Там може бути кілька столиків. У них просто неймовірне меню в Лондоні. Я колись там їв; просто чудова їжа.»

«Візьми себе в руки,» сказав він. «Ти не хочеш навіть згадувати «Процес» у цьому місті.»

«Ти правий, мовив я. «Виклич Інспектора Блура. Він розуміється на їжі. Думаю, в нього має бути список.»

«Краще викликати обслугу номерів,» сказав він. «Ми можемо замовити крабовий салат і кварту «Christian Brothers» всього за двадцять баксів.»

«Ні!» сказав я. «Нам треба піти звідси. Мені треба свіже повітря. Давай поїдемо в Ріно і замовимо великий салат з тунця… чорт, це ж не так далеко. Всього якихось чотириста миль; все-одно на дорогах нікого нема…»

«Забудь,» сказав він. «Це територія військових. Ядерні випробування, нервово паралітичний газ – це не для нас.» Ми знайши місце під назвою «The Big Flip» на півдорозі в центр. Я замовив «нью-йоркський стейк» за 1.88$. Мій адвокат замовив «койот буш баскет» за 2.09$... а після цього ми випили цілу кавоварку «Голден Весту» і дивилися як четверо п’яних ковбоїв забивали педика до напівсмерті між автоматами для пінболу.

«Це місто ніколи не спить,» сказав мій адвокат поки ми йшли до машини. «Людина з правильними зв’язками може дістати стільки адренохрому, скільки зможе, якщо просто повештається тут.» Я погодився, хоча й не дуже вникав у його слова. Я не спав уже близько восьмидесяти годин плюс ще це жахливе випробування тим наркотиком зовсім мене вимотало… на завтра намічався серйозний день. Наркоконференція починалась о полудні… а ми до цих пір не мали й уяви що будемо робити. Тож ми повернулися до готелю й сіли дивитись британський фільм жахів на нічному шоу.

6. Приступаючи до справ… перший день наркоконференції

«Від імені прокурорів нашого округу дозвольте привітати вас.» Ми сіли в дальньому кутку вщент заповненого залу готелю Дюнз. Далеко в іншому кінці, ледве видимий з наших місць, виконавчий директор Національної Асоціації Окружних Прокурорів – успішний, охайний республіканець середнього віку на ім’я Патрік Хілі – відкривав Третій Національний З’їзд присвячений наркотикам та небезпечним речовинам. Його голос долинав до нас із величезного старого динаміка, що знаходився недалеко. По периметру залу стояло близько дюжини таких штук, направлених прямісінько на ряди… тож не було ніякої різниці куди сідати, сховатись було ніде, ці жахливі динаміки були всюди.

Це призводило до дивного ефекту. Люди, де б вони не сиділи, дивилися на найближчий динамік, замість того, щоб спостерігати за промовцем. Таке розміщення апаратури за зразком 1935 року абсолютно деперсоналізувало зал. В цьому було щось від авторитаризму.

Той, хто керував цією системою був, напевно, запасним помічником техніка з авто кінотеатру в Маскогі, де адміністрація не могла дозволити собі таку розкіш, як окремі динаміки для кожного автомобіля і тому повісили десять здоровенних рупорів на стовпах по периметру стоянки. Роком раніше я був на фестивалі Скай Рівер у Вашингтоні, де група неймущих виродків з Визвольного Фронту Сіетлу налаштувала таку звукову систему, котра ловила кожну, навіть найтихішу, ноту акустичної гітари – навіть дихання виконавців чи стук черевиків об сцену – все для напівоглухлих жертв кислоти, що валялися в кущах за півмилі від сцени.

Але найкращим технікам конференції у Вегасі таке було не під силу. Такою системою як у них користувався напевно ще Уліс Грант під час осади Віксбурга. З динаміків долинало якесь скрипіння й шипіння, а затримка була такою, що слова не співпадали з жестами промовця.

«Для початку нам варто ознайомитися з основними поняттями й термінами наркокультури!... культури… культури…» Слова хвилями долинали до наших рядів. «Кінчик косяка часто називають ’тарганом’, тому що він нагадує таргана… таргана… таргана…»

«Що за хуйню він городить?» прошепотів мій адвокат. «Потрібно зовсім одуріти від кислоти, щоб називати косяк сраним тарганом!» Я стиснув плечима. Було очевидно, що ми натикнулися на зібрання людей, котрі не мали жодного поняття про предмет. Тим часом голос «експерта», ім’я якого було Блумквіст, продовжував квакати з гучномовців: «…пацієнт ніколи не здогадується про раптові повтори; він думає, що все вже добре і він очистився за ці півроку… аж раптом він знову береться за старе.» Боже, будь прокляте це жахливе