Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться — обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.

4

Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п'ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.

Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе — ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.

Там, звідки ти родом, є аспірин?

Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?

По-моєму, те і те разом.

У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек-бар і взяв кілька довжелезних хот-догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот-доги «Ґодзилла-догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.

«Вже надто пізно», — подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним — і діяв, — то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон — надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, — неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, — сказав Едді. — За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, — відказав Роланд. — їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво-вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх — для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала — просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п'ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, — сказав Роланд. — І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, — відповів Едді. — Але це ж Нью-Йорк».

Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м'ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в'яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три пігулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек-бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот-догів у м'яких білих булочках і прохолоду «Пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов'ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось-ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «Пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот-доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «Пепсі» — біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті-решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Їжа… серветки… «Пепсі-кола»… шість пігулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», — тупо подумав Едді й швидко подивився в