Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

У повоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих тільки українських націоналістів було б нерозумно, і в 1946р. створюється Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери - Ярослав Стецько.

У Радянському Союзі час від часу виходили «історичні» і публіцистичні праці про «українських буржуазних націоналістів». Звичайно, там усе подавалося в перекрученому вигляді, але «замовчати бандерівців» (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) не можна було. І при тому автори публікацій намагалися не вказувати ніяких цифр: скільки членів нараховувала ОУН, скільки було в УПА, скільки після війни опинилося на Заході. І вже найбільшою державною таємницею була цифра репресованих у Радянському Союзі за звинуваченнями в антирадянській діяльності. Показувати ці цифри не можна було ні в якому разі, бо стало б ясно, що то була не купка зрадників і якась кількість обдурених ними «несвідомих», а що то був якщо і не всенародний, то все ж масовий рух спротиву. Навіть імена провідників називалися скупо, невелика жменька прізвищ, які переходили із книжки в книжку: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох - ото й усе.

І вже зовсім не згадувалося, що за кордоном існують ще й центри представників інших національностей. А між іншим, ще з 1920 р. існували центри білорусів, грузинів і вірмен. У Баварії діяла організована група азербайджанців під головуванням майора А.Фаталі-бея, якого в п'ятдесятих роках замордували агенти КДБ. Була добре організована група грузинів, яку очолював Р.Бабашвілі. Був створений «Союз боротьби» за звільнення турко-татарів, який очолював Гарін Султан. Дещо пізніше був створений «Північно-кавказький Національний Комітет», що його очолив Ахмет Магома. Каюм-хан очолював Туркестанський національний комітет. Були антикомуністичні організації Естонії, Литви, Латвії, Словаччини, Чехії, Румунії, Хорватії. Ряд діячів цих організацій також були замордовані агентами Москви.

У 1947 р. Головне Командування УПА передало на Захід заяву, підписану Тарасом Чупринкою (головне псевдо Романа Шухевича), в якій достатньо чітко висловило своє ставлення до ситуацї, що виникла в емігрантському середовищі. Ця заява опублікована в «Літописі Української Повстанської Армії», том 9, але оскільки не всі бібліотеки мають це видання, то варто її тут подати.

Заява Головного Командування Української Повстанської Армії

Як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи на еміграції піддають під сумнів право Української Головної Визвольної Ради (УГВР) репрезентувати Українську Повстанчу Армію (УПА), заперечуючи право УГВР виступати як найвище політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху.

Ці ж самі емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечити ту велику організовуючу ролю, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання, й яку (ролю) ця організація далі відограє сьогодні.

У зв'язку з тим Головне Командування Української Повстанчої Армії заявляє:

1. Українська Повстанча Армія постала з бойових груп ОУН (керованої С.Бандерою) 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників. На протязі 1942-43 рр. в УПА включилися українські народні маси. УПА стала виразно всена-ціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього українського народу. З уваги на ці обставини виникла потреба утворити всенаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби українського народу. Ініціативу створення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважливіший пункт плятформи для створення всенаціонального політичного керівництва визвольної боротьби українського народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільності активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в липні 1944 р. (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях був подаваний червень 1944 р.) на підпільнім з'їзді політичних діячів, які станули на висунуту через УПА плятформу і які на той час були на українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР теж прийняв постанову про доповнення складу УГВР всіми тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними й громадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.

2. Від моменту утворення УГВР Українська Повстанча Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР за єдине своє представництво і керівництво. Від липня 1944 р. УГВР безпосередньо на українських землях фактично керує УПА і в політичній, і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імені УПА за кордоном уповноважене лише Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.

3. Українська Повстанча Армія понадпартійна. В ній борються всі, кому дорога справа Самостійної Української Держави без різниці поглядів політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою в справу утворення, зміцнення й розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА, вона скріпила її своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50% усього складу УПА), вона відстояла її політичне від нападок як з боку опортуністичного табору, так і з боку національних ворогів України, вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.

Головне Командування Української Повстанчої Армії сподівається, що ця Заява внесе повну ясність нашій еміграції у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як давня, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш народ перед світом, що вона йтиме разом зі скривавленим у боротьбі краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої мети - Української Самостійної Соборної Держави.

28 вересня 1947 р.

Генерал Тарас Чупринка

Головний Командир УПА

28-31 серпня 1948 р. у Міттенвальді відбулася Надзвичайна Конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники дійшли згоди хіба в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. В джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головнокомандувача УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), в яких Степан Бандера називався провідником усієї ОУН, але ці листи чомусь не цитувалися. Зрештою, в заяві, підписаній Тарасом Чупринкою, цілком чітко сказано, що ОУН вже не стоїть над усією визвольною боротьбою.

Для того, щоб остаточно з'ясувати ситуацію, було вирішено послати з боку Бандери в Україну начальника Служби Безпеки Мирона Матвієйка, а з боку «опозиції» - Василя Охримовича, щоб в особистих контактах остаточно з'ясувати, хто має рацію і хто кого підтримує. Мабуть, це рішення було великою помилкою. У деяких авторів можна прочитати, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою