Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті наліт закінчився. Діти, як злякані горобенята, причаїлися в щілинах, плакали, тулилися до своїх виховательок. На березі зяяли глибокі вирви, швидко наповнюючись темною водою. З одної такої баюри визирав верх потрощеного автобуса, на землі валялися продірявлені металеві бочки, іржаві рейки, різні уламки. А на місці, де стояла машина, на якій їхала Леся з мамою, теж залишилась глибока яма.
Юрко підійшов до хворої жінки. Вона горіла в жару. Куди їй такій їхати? Та й на чому тепер?
— Нема нашої машини, — схлипнула Леся.
— Як нема? — злякано, наче марячи, запитала мати.
— В неї влучила бомба.
— Що ж тепер буде з нами?.. — ледве вимовила хвора.
Через переправу знову почався рух. Як не старалися фашистські пілоти, а жодна бомба не влучила в понтонний міст.
Юрко побіг до начальника переправи, розповів про хвору жінку, попросив машину, щоб перевезти її до себе додому. Підполковник наказав своєму шоферові допомогти біженцям.
Юрко знову підбіг до щілини, в якій лежала хвора.
— Я попросив машину, — пояснив він Лесі,— і ви поїдете до нас, поживете, поки ваша мати одужає, а тоді побачите, що далі робити.
Дівчина вдячно усміхнулася хлопцеві.
— Чуєш, мамо, — звернулась вона до хворої,— Юрко пропонує пожити в них кілька днів, поки тобі стане краще.
Юрко зніяковів від несподіваної радості матері і навіть малого.
Біженців повсаджували у машину і поїхали до Берегових.
— Десь і мої поїхали на схід, — сумно сказав у дорозі водій. — Довіз їх до вокзалу, втиснув в ешелон, а сам у частину. І більше нічого про них не знаю… І в мене донька й син… Ти, дівчино, візьми он мій речовий мішок, там консерви, хліб, цукор, масло. Вам харчі пригодяться…
Хвора жінка тихо постогнувала, коли «емку» підкидало на вибоїнах. Нарешті машина в'їхала на подвір'я. Шофер допоміг зайти хворій до хати, заніс сумку, речовий мішок, попрощався і помчав на переправу.
Мати саме прийшла додому на обід. Вона довго й не розпитувала Юрка, вклала хвору в ліжко, приголубила розгублену дівчину, хлопчика:
— Не переживайте, діти, якось воно буде. Мама ваша скоро одужає, у нас є хороша, фельдшерка. Ми її ось покличемо, вона й допоможе мамі. А зараз повмивайтеся та сідайте обідати. Набралися лиха в дорозі…
Юрко побіг до Оксани Василівни, попросив оглянути хвору. Фельдшерка пообіцяла прийти, як тільки закінчить перев'язку поранених, яких привезли з переправи. Між ними були й діти.
Юрко повернувся додому, випив чашку молока і схопив кашкета.
— Ти куди? — докірливо запитала мати.
— На переправу.
— Сиди дома. Ти ж бачиш, що там робиться. Може, знову налетять…
Хвора жінка не зводила з Юрка погляду.
— Урятував нас ваш син, — сказала вона матері.— Мене майже на руках відніс у сховище. Якби не він, то вже нас не було б… І шофер наш загинув. Славний був чоловік. Все на фронт рвався, хотів хутчій потрапити в діючу армію. І що ж нам тепер робити, як добратися до Києва?
— Не переживайте, — заспокоїла жінку мати. — Як ваше ім'я та по батькові?..
— Галина Іванівна, — відповіла Лесина мама, — Вострикова…
— А мене Марією звати. Марія Федорівна Берегова. Підлікуємо вас, поставимо на ноги, і поїдете далі. Жити в нас є де, місця всім вистачить. І дітки ваші перепочинуть після такої страшної дороги.
Мати наказала Юркові провітрити кімнати, де раніше жила бабуся Улита, наносити на ліжка свіжого сіна. Будинок у Берегових на дві половини.
Ще недавно у бабусиній половині жила сім'я Зоммерів, а бабуся перебралась до своїх. Нянчила дітей, не хотіла жити сама.
Юрко повідчиняв вікна, повиносив у комору зайві речі, затопив грубку, щоб по кімнатах пішов теплий дух. Хвору поклали в невеличкій світлій кімнатці.
Після обіду прийшла фельдшерка, оглянула Галину Іванівну, порадила:
— Вам треба лежати, і не думайте вириватися в дорогу. У вас запалення легень. Треба було б покласти вас у лікарню, але зараз краще лишатися дома…
Розділ восьмий
«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ»
Галину Іванівну мати поїла відваром липового цвіту, гарячим молоком з медом, ставила банки. Майже щодня приходила до хворої Оксана Василівна, заспокоювала:
— Хвороба пішла на спад, ще полежте. І не хвилюйтеся, бо від переживань може бути гірше.
Юрко зранку біг на переправу, якась незбагненна сила притягувала до понтонного мосту, по якому проходили війська. У серці хлопця все ще жила надія, що стануть перед Прип'яттю полки Червоної Армії — і покотяться фашисти, побіжать із нашої землі. Минуло кілька днів після нальоту ворожих літаків на переправу, а змін ніяких не було. «Відходить Червона Армія, — болісно думав Юрко, — мабуть, не тут буде контрнаступ наших військ».
Тепер уже поблизу чулася стрілянина, ворожі снаряди рвалися біля Льольчиного озера, часом вибухали неподалік переправи. Але понтонний міст залишався неушкодженим, ніби зачарований. Фронт стояв під селом Заріччя, за дванадцять кілометрів від Жовтневого. Юрко не раз бував у Заріччі, ходив туди з матір'ю, там теж працювала бригада вишивальниць. Село велике, поділене навпіл тихоплинною річкою. На одному березі наші, а на протилежному — гітлерівці. Як не намагаються фашисти перехопитися через річку, а нічого не можуть удіяти. Дуже високий, обривистий лівий берег, а на ньому глибинні залізобетонні доти, збудовані ще задовго до початку війни.
Уранці Юрко взяв глек молока і поніс начальнику переправи. Той подякував, похапцем випив два кухлі, підійшов до нар і подав хлопцю новий ремінь з квадратною пряжкою, на якій золотом сяяла п'ятикутна зірка.
— Це тобі, Юрку, на пам'ять, — сказав підполковник. — І спасибі тобі за все. А зараз біжи додому і будь здоров, хлопче! Фашисти захопили Заріччя. З години на годину гітлерівці вийдуть на берег Прип'яті.
Юркові стало страшно: німці наближаються до Жовтневого. Зараз вони, мабуть, прориваються через Барвенків ліс, щоб захопити переправу. Виходить, що й доти, які Юрко вважав неприступними фортецями, не затримали фашистів.
Переправа поступово безлюдніла. Під вербами вже не було жодної зенітки, жодного намету, похідних кухонь. Де стояли зенітки, лишилися тільки сліди від коліс, а в ярку біліли ящики з-під снарядів. Там же лишилася чимала гірка стріляних гільз. Невеликий підрозділ червоноармійців охороняв понтонний міст, бійці зайняли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.