Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

й із відвертою підозрою. А з іншого боку, якщо він не користувався з наданих йому офіційних привілеїв і не поліпшував економічних умов свого життя, його зневажало місцеве керівництво. Так, журнал «Большевик» (1929. № 2) згадував про партійців, котрі відмовлялися навіть спілкуватися із сільськими бідняками, бо, мовляв, «всі вони — п'яниці». А в часописі «На аграрном фронте» (1928. № 1) висловлювалася така думка: «Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщу?»

З огляду на сказане стає зрозумілим, що економічна допомога незаможникам втрачала будь-який сенс: в одному випадку вона попросту збільшувала число державних утриманців (чим, ясна річ, народному господарству завдавалася відчутна шкода), а в іншому — сприяла переходові бідняків у «сумнівну» (з точки зору партії) верству — середняцьку. Крім того, за численними офіційними даними, кредитні фонди для найбіднішого селянства часто ставали об'єктом різноманітних адміністративних зловживань. А головне, попри всі зусилля влади незаможники так і не зайняли перманентно ворожої позиції стосовно багатших елементів. Ще на V Всеросійському з'їзді Рад (191 8) селянські делегати заявили, що крах створених державою кредитних об'єднань унеможливив апеляцію влади до мас, тоді як «куркуль і підкуркульник торкаються найчутлнвіших струн» в душі бідняка.

Що ж до середняка, то партія проголошувала курс на укладення союзу з ним проти «куркуля». Цей курс залишався незмінною частиною офіційної політики протягом усього періоду бурхливих подій на селі в довоєнні часи, фактично ж ставлення влади до середняка — а по суті, до всього селянства — коливалося між заохоченням і репресіями. Думку про доцільність саме подібної тактики поділяла більша частина партії на чолі зі Сталіним. Як тоді говорили, «чим більше прихильники таких переконань підкреслювали гасло спілки із середняком, тим виразнішою на практиці ставала їхня ворожість до нього» (цит. за М. Левіним).

Всі згадані вище варіації спроб диференціювати селянство базувалися на суворо втриманих класових підходах. Реальну дійсність останні, звісно, не відбивали. Згідно з ідеологічними приписами, незаможники були в числі найперших претендентів до складу сільрад, але й там вони звичайно дотримувалися тієї ж самої лінії, що й решта селянства. За словами М. Левіна, навіть під час усіх майбутніх лихоліть, пов'язаних із хлібоздачами й політикою цін, «біднота поводилася точнісінько так само, як і інші виробники».

* * *

У період політичної й ідеологічної боротьби 20-х років головною турботою Сталіна було, звісно, зміцнення особистої влади в партії шляхом контролю над усіма призначеннями (він мав таку можливість завдяки своїй керівній посаді в секретаріаті ЦК). Тут перед генсеком відкривалися сприятливі перспективи. «Опору» режиму — робітничий клас — було зведено тепер переважно (якщо не повністю) до організаційної ударної сили, а його «провідна роль» у суспільстві перетворилася на звичайнісіньку фікцію. Опосівши всі підойми влади, партія стала предметом кар'єристських міркувань. Сформувався величезний бюрократичний апарат, в якого під розбещуючим впливом необмежених можливостей для одержання різних вигод змінювалися або принаймні перекручувалися старі мотивації. Та сила, котру Раковський охарактеризував у рамках «синдрому авто й гарему», фактично перетворювалася на новий соціальний шар. І справа тут була не тільки в поповненні лав партії великою кількістю спритних кар'єристів «молодої формації», а і в еволюціонуванні старих партійних кадрів у правлячу еліту. До речі, це аж ніяк не означало відмови від жорстоких («революційних») заходів, бо ж, з одного боку, без них просто неможливо було утримати владу, а з іншого, їх ужиття передбачалося ленінською ідеологією, що, певна річ, залишалася «керівництвом до дії» й «рушійною силою всіх перетворень».

Усе це було на руку Сталіну. І «ліві», і «праві» не могли не розуміти сумнівності претензій нової «привілігенції» на особливий статус, а тому чимало їх шукали підтримки в генерального секретаря. Він міг також розраховувати на багатьох представників молодшої генерації (здебільшого робітничого походження) — войовничих бунтівників на місцевому рівні в царські часи, що піднялися ієрархічною драбиною нагору в період безладдя громадянської війни, а тепер, в умовах «соціалістичного будівництва», нерідко висловлювали невдоволення елітарним становищем старих партійців — європеїзованих інтелектуалів (як «лівих», так і «правих»), котрі вели перед у теоретичних дискусіях. Саме ці «невдоволені» становили основу майбутньої «когорти відданих сталінців».

В інтересах повалення Троцького та Зінов'єва Сталін спочатку зблизив свої позиції із бухарінськими, особливо стосовно тези, що селянин осягне соціалістичні принципи через торговельні кооперативи (які поступово підведуть його до виробничих кооперативів), а основним засобом створення системи торговельної кооперації є державне кредитування. До XV з'їзду ВКП(б) у працях і промовах Сталіна не траплялося навіть згадки про слово «колгосп». Як і до цього, він твердив: індустріалізацію можна здійснити, лише базуючи її на поступовому поліпшенні матеріального становища селянства. Та водночас уже розпочав потроху «коректувати» ідеї Бухаріна, — можливо, як гадає Ісаак Дойчер, для того, щоб послабити їхню притягальну силу в очах активістів «правого» крила. Так, на початку 1926 р. Сталін конфіденційно писав, що селянство — «досить нестабільний» союзник, що в громадянській війні воно коли підтримувало робітників, а коли — білих генералів.

Процес поступового розгрому троцькістів, потім — Зінов'єва з Каменєвим, а далі —«нової опозиції», сформованої двома останніми разом із Троцьким, було завершено в грудні 1927 р., коли на XV з'їзді ВКП(б) Троцького й Зінов'єва виключили з партії. Обґрунтовувалося це необхідністю збереження подоби єдності серед переможного сталінсько-бухарінського керівництва на стадії фінальної атаки на «лівих». Але якраз у цей час Сталін і його прихильники зробили перші спроби привласнити собі їхні ідеї. Хоч в офіційних звітах з'їзду ішлося про «обмеження» «куркуля», а Сталін і Молотов заявляли про його «ліквідацію» як класу, у партійних колах стало відомо, що генсек маніпулював «лівими». Тепер він почав розсилати директиви про вжиття надзвичайних заходів проти «куркулів» у тоні, який суперечив його промовам на з'їзді (див., напр.: «Правда» від 14 та 24 грудня 1927 р. і від 6 січня 1928 р.).

Разом із тим «праві», все ще наголошуючи на потребі збереження економічної рівноваги, теж почали вимагати підвищення уваги до промисловості й посилення тиску на «куркуля». Уже в жовтні 1927 р. Бухаріи твердив: спілка із середняком забезпечена, отже, тепер можна повести «наступ проти куркуля», щоб обмежити «його експлуатаційні тенденції» шляхом оподаткувань і звуження можливостей для використання найманої праці. На XV з'їзді ВКП(б) Бухарін і Риков говорили про необхідність застосування примусу щодо селянства, хоча й попереджали проти будь-якого збочення від непу, бо ж це спричинилося б до гострої кризи.

Радянські автори традиційно дотримувалися погляду, що Бухарін і його однодумці були віддані ідеї відновлення капіталізму на селі — свідомо чи (з точки