Читати книгу - "У пастці"

— Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, — відповів я. — Щось на зразок: «Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?» — «Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту». — «А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?» — «Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд». — «А що ви знаєте про нього?» — «Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть».

Я замовк.

— Далі, — сказав Джік.

Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.

— Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї.

Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.

— Ти справді думаєш, що це небезпечно?

— Так, думаю. — Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. — Принаймні він буде тепер насторожі.

— А в гіршому разі він почне тебе шукати, — сказав Джік.

— Е-е… — протяг я замислено. — Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?

— Куди?

— До Аліс Спрінгз, — відповів я.

Розділ дев'ятий

Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю «Гілтон» по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.

Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.

Це Сера подала думку не повертатися.

— Якщо ми збираємося щезнути, то — вперед, — сказала вона. — Люди гинуть через те, що намагаються вирятувати з вогню свій гаманець.

— Вам не обов'язково їхати, — мовив я про всяк випадок.

— Але ми вже через стільки всього пройшли. Як же я житиму далі, якщо не дозволю зараз Джікові допомогти тобі? А раптом з тобою щось скоїться…

— Ти б ніколи мені цього не подарувала…

Вона усміхнулася з жалем:

— Ти маєш рацію.

Мені здавалось, що ніхто не помітив, як ми пішли з іподрому, і жодна машина не переслідувала нас до аеропорту. Ні Грін, що пишеться через «і» довге, ні отой хлопець («не художник») не плуталися під ногами, намагаючись нам перешкодити; отже, ми без будь-яких пригод полетіли першим рейсом напівпорожнього літака до Аделаїди, а звідти — ще порожнішим літаком — до Аліс Спрінгз.

Від Аделаїди на північ земля попід нами поступово міняла колір від зеленого до сіро-зеленого, і нарешті — до барви ясно-червоної цегли.

— ВАН, — озвався Джік, показуючи вниз.

— Що?

— В-А-Н, — повторив Джік. — ВАН. Це скорочене від «Велике Австралійське Ніщо».

Я розсміявся. Земля справді виглядала спеченою, пустельною і дикою, але де-не-де видніли колії путівців і неймовірно ізольовані від світу гомстеди. Я милувався цим краєвидом, доки не стемніло і пурпурові тіні не заполонили все довкола. А літак тим часом летів на північ, у напрямку центральної пущі.

Вечірнє повітря в Аліс пашіло, ніби хтось забув вимкнути грубу. Нам увесь час щастило: спочатку ми, щойно прибувши до Мельбурнзького аеропорту, потрапили на літак, а тепер, коли неговіркий таксист підвіз нас до нового на вигляд мотелю, ми змогли дістати вільні номери.

— Сезон закінчився, — пробурмотів він, коли ми висловили наше задоволення і подякували йому. — Невдовзі тут буде надто спечно для туристів.

Щоправда, у наших номерах працювали кондиціонери. Джік і Сера спинились на першому поверсі; двері номера вели просто до затіненої критої алейки, за якою відразу починався садок з басейном. Мій номер у сусідньому крилі — відразу ж за автостоянкою, — був на третьому високому поверсі: до нього вели східці, сховані у затінку дерева, і довга відкрита галерея. Уся місцина мирно зеленіла у світлі поодиноких прожекторів, що ненастирливо світили від пальм і евкаліптів.

Ресторан у мотелі зачинявся вже о восьмій вечора, — отже, ми подались до іншого головною вулицею. Проїзна її частина — на відміну від бічних вуличок-була гудронована, тротуари здебільшого чисто символічні. Частенько нам доводилося йти просто по дрібній жорстві; крізь марево куряви у світлі фар проїжджих автомашин ми бачили, що жорства ясно-червоного кольору.

— Пекельна курява, — сказала Сера. — Вперше бачу її на власні очі. Моя тітка присягалась, що ця курява набилася в закритий чемодан, коли вони з дядьком їздили де Еєрз Рок.

— А що таке Еєрз Рок? — поцікавився я.

— Одразу знати нетямущого англійця, — відказала Сера. — Це скелястий уламок з піщаника на дві милі завдовжки і на третину милі заввишки, недбало залишений якимось глетчером у льодовикову добу.

— Це забагато миль звідси, у пустелі, — додав Джік. — Місце стародавніх чаклувань, яке поганять представники суспільства пластика.

— Ти був там? — запитав я сухо.

Він усміхнувся:

— Ні.

— А хіба не однаково? — запитала Сера.

— Він має на увазі, — пояснив Джік, — наш зарозумілий друг мають на увазі, що не слід висловлювати судження, не пересвідчившись на власні очі.

— Але ж не обов'язково, щоб тебе проковтнула акула, перш ніж ти повіриш, що у неї гострі зуби, — сказала Сера. — Можна вірити й у те, що бачили інші.

— Усе залежить від того, звідки вони дивилися.

— Факти — це не судження, а судження — це не факти, — сказав Джік. — Так багато років тому говорилося в Законі Тодда.

Сера зиркнула на мене.

— Це що: відтає замерзла пам'ять?

— Емоції — кепська основа для політики. Це теж його слова, — сказав Джік. — Заздрість — корінь усього зла. Я щось забув?

— Найбільшого лиха завдає брехня тих, хто вірить у свою правдомовність.

— Ти весь у цьому, — сказав Джік. — Шкода, що ти не вмієш малювати.

— Дякую красно.

Ми нарешті дійшли до ресторану і з'їли таку розкішну вечерю, що лишалося тільки дивуватись, яких організаційних зусиль треба було докласти, щоб завести всі ці продукти, одяг та різні товари, необхідні на щодень, до цього містечка на тринадцять з половиною тисяч мешканців, оточеного зусібіч сотнями миль пустелі.

— Містечко засновано тут сто років тому як станцію трансавстралійського зв'язку, — пояснила Сера. — А сьогодні передають інформацію, відбиваючи сигнали від небесних тіл.

Джік зауважив:

— Закладаюсь, що зміст цих послань не вартий такої технології. Подумати тільки, як у небесних сферах вистукують: