очевидно, не було без значення. І тому в цьому напрямі й були деякі відхилення у «холодному» плянуванні нового голови КЕ ОУН. Одначе в принципі, головно на початках реорганізації, коли кожня нагода для ширших арештів могла спричинити дальшу ліквідацію решток розконспірованого членства ОУН, — гучні демонстративно-маніфестаційні акції були відсунені на дальший плян. Якийсь час, доки не виявилося, що і в глибшій організаційно-виховній та вишкільній роботі, у ґрунтовній підготові і в раціональній мобілізації сил також може бути революційно політичний зміст; доки люди не вжилися в новий стиль роботи — нова постановка сприймалася часом важкувато. З власного пережиття пригадується конфлікт щодо юнацького відтинка, на якому я, колись у стрийській окрузі, а потім у Крайовій екзекутиві виконувала функцію референта. Тут перш за все треба відзначити, що через брак формально визначених твердих меж віку, в Юнацтво ОУН з часом стали потрапляти навіть і 12-літні діти, або не набагато старші переходили прямо в організаційні кадри. Щоправда серйозніших жертв чи «скандалів» на цьому відтинку майже не бувало. Одначе тепер, із загальним загостренням польського поліційного терору, силою факту в загрозливому становищі опинився і цей відтинок організаційної підбудови. Тому одним із перших пунктів реорганізаційної програми нового голови КЕ було скріплення безпеки організаційного доросту, тобто юнацтва. Тут ішлося передусім про обов'язкове піднесення долішньої і горішньої меж віку в Юнацтві, з розмежуванням молоді на доріст і властиве Юнацтво; далі йшло застосування повної анонімности в нижчих річниках, що на практиці полягало в майже індивідуальній, маскованій виховній роботі старших товаришів із окремими юнаками, без уживання фірми «Юнацтва ОУН». Це, крім безпеки, мало на меті ще й скріпити серйозність і політичну відповідальність, та якнайдбайливіше протидіяти проявам молодечої легковажности і поверховости щодо завдань, які вповні усвідомлюється тільки в зрілому віці. Була теж заборона послуговуватися будь-яким писаним словом, та інші деталі технічного порядку. Хоч такі напрямні були подиктовані конечністю, але їх реалізація спричинила труднощі, бо зміни в методиці частково позбавляли змоги застосовувати виховно-помічні символи та деякі психологічні, стимулюючі чинники романтичної натури. У всякому разі, довготривалий спротив референта Юнацтва закінчився з боку голови КЕ наказом, який кінець кінцем мусів бути виконаний, а пара наречених замалим не розійшлася з остаточним «крахом». Отож і не дивно, що подібно до цього, якоюсь мірою в силу інерції, тут і там, і серед інших відповідальних керівників організаційної роботи спершу без захоплення сприймалося таке «раціоналістичне» новаторство в революційних методах. Тоді важко було уявити собі, як можна «робити революцію», не видаючи друком і не передаючи «з рук до рук» підпільної літератури; як можна працювати без будь-яких записок, і т. д. Що робилося після відбудови організаційної мережі, і як розвивалися нові політичні явища і тенденції, про це якоюсь мірою сказано в нарисі, при чому одначе трудно виразно унаочнити, що означало у тих умовах само вже тільки відбудовування і збереження апарату, який, не мавши відповідних резерв, раз-у-раз проривався і засадничо утримувався індивідуальними, особисто сильно обтяжливими контактами. Люди на відповідальних організаційних постах, замасковані на якихось «заняттях», жили, щоправда, легально (бо в тому часі інших можливостей на довшу мету не було), але практично замкнені тільки в сфері своїх ділових зв'язків, оддалік від зустрічей з більшими скупченнями людей у нормальному товариському, суспільному чи культурному житті, — залишалися роками особисто майже ізольованими. З часом деякі запальні опоненти, що, зрештою, віддано і жертовної несли важкий тягар дуже утрудненої роботи, — на неблискучо, але постійно і доосновно скріплюваному організаційному ґрунті, на живому людському капіталі побачили, наскільки виправдує себе такий стиль роботи. А втім, життя і потреби з низів насували свої природні корективи.
Та щодо цього не найщасливішу ролю відограли друзі, котрі тимчасом потроху виходили з тюрем. Задоволені собою, своєю витриманою поставою в тюрмах та зробленою на процесах пропагандою, перескакуючи через роки «небуття», не маючи уявлення, що являла собою організаційна дійсність «на світі» в час їхнього ув'язнення, обертаючися серед уже відбудованого апарату, вони хотіли починати з того самого місця, на якому вони самі особисто колись «закінчили» (що, зрештою, повторилося в історії ОУН і після закінчення другої світової війни). На тлі особистого переконаная у декого з них, що, рівночасно з їх виходом на волю, автоматично все віддається до їхнього розпорядження, безконечні переконування їх про необхідність основної переміни в організаційно-політичних способах дії, не бралися ними до уваги в атмосфері завертання до принципів «перманентної революції», до доктринерських дискусій про «догму і стратегію революції», до революційної самоагітації, що часом набирала форм майже своєрідного ритуалу. Такі розбіжності у підході до проблем, у деяких випадках, не створили можливості для тіснішої співпраці, тим більше, що негативна активізація і поширювання думки про «недостатню революційність» Крайової екзекутиви, витворювали настрої і балачки, серед яких часом взагалі не була можлива дискусія для конструктивного узгіднювання політично-організаційної плятформи. Тут Ребет, ідучи за своїми переконаннями і концепціями, схваленими ПУНом ще за життя полк. Коновальця, — не поступався зі своїх непопулярних позицій, а це йому не добавляло приятелів, і для нього особисто завжди було прикрим. Можливо, що при відповідному хитруванні, більшій тактичній зручності та взагалі старанні про те, щоби неприємні речі видавалися приємнішими, — було би й менше загострень. Одначе самої суті розуміння і трактування проблем і явищ воно не зміняє. А «невдячний» і зовнішньо неефектовний понад-трирічний період стоїчної витривалости серед великих труднощів у процесі криз і переломів 1935-39 років губиться між епізодами переходових керівництв, які мінялися часом щокілька місяців.
*
Та ще складніший і критичніший, ніж питання безпосередньої визвольної політики в рамах ОУН на українській території, був у тому часі комплекс відношення «революційного краю» до «закордонного ПУНу».
З цією справою довелося мені зазнайомитися безпосередньо, виконуючи, крім обов'язків юнацької і частково вишкільної референтури, також зв'язкові функції між КЕ і зв'язковими ПУНу, та при нагоді особистих зустрічів з представниками ПУНу. У спогаді ці справи з'ясовані так, як це було тоді видно з відкритих дій та прямих контактів, без можливости глибшого вникнення в принципове і практично-політичне підложжя ситуації, що могло би було дати яснішу картину назрівання кризи, яка не скінчилася лише внутрішньою неоднозгідністю, але довела пізніше і до формального розбиття. На цьому місці не доведеться додавати багато нового до цього явища, що становить собою окрему проблему, і що, як відомо, так вирішально вплинуло на дальшу долю ОУН і визвольного руху взагалі. Тут треба тільки відзначити, що витворена ситуація мала вже тоді практично далекойдуче значення для тодішньої Крайової екзекутиви, для Ребета, як голови