Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Майже-Безголовий Нік зненацька зупинився, і Гаррі пройшов просто крізь нього. Краще б він цього не робив: йому здалося, ніби він став під крижаний душ.

— Але ж ти можеш зробити щось для мене! — схвильовано сказав Нік. — Гаррі… може я прошу забагато… але ні… ти не погодишся.

— Що саме? — запитав Гаррі.

— Ну, якраз на цей Гелловін припадає рівно п'ятсот років з дня моєї смерті, — повідомив Майже-Безголовий Нік, випростуючись і набираючи поважного вигляду.

— О, — вимовив Гаррі, не знаючи, сумувати чи радіти з цього приводу. — Справді.

— Я хочу відсвяткувати цей день в одному з найпросторіших підвалів. З усієї країни прибудуть мої друзі. Якби ти прийшов, це була б така честь для мене. Звісно, я був би радий бачити й містера Візлі та міс Ґрейнджер — але ж ти, мабуть, підеш на шкільний бенкет? — Він занепокоєно глянув на Гаррі.

— Ні, — швидко відповів Гаррі, — я прийду.

— Мій любий хлопче! Гаррі Поттер прийде на мої смертенини! Ох, — Нік завагався, хвилюючись, — чи не міг би ти нагадати серові Патрику, що я тобі здаюся дуже страшним і небезпечним?

— Зви… звичайно, — погодився Гаррі. Майже-Безголовий Нік просто засяяв.

— Смертенини? — заінтриговано перепитала Герміона, коли Гаррі нарешті переодягнувся і підійшов до них із Роном у вітальні. — Я певна, що небагато знайдеться живих людей, які бували на таких вечірках, — це буде так цікаво!

— Чого б це комусь хотілося святкувати день своєї смерті? — роздратовано спитав Рон, який саме робив домашнє завдання із зілля та настійок. — Це звучить смертельно нудно.

Дощ і далі періщив у вікна, за якими вже залягала суцільна темрява, але всередині усе видавалося яскравим і привітним. Вогонь, що палахкотів у каміні, освітлював численні м'які крісла, в яких сиділи учні, читаючи, розмовляючи, працюючи над домашніми завданнями, або, як Фред і Джордж Візлі, намагаючись з'ясувати, що станеться, коли нагодувати саламандру піротехнікою від Флібустьєра. Фред "визволив" з класу "Догляд магічних істот" чудову помаранчеву вогнетривку ящірку, яка тепер повільно тліла на столі, що його обступила купка цікавих учнів.

Гаррі почав розповідати Ронові й Герміоні про Філча й "Чари для чайників". Раптом саламандра зі свистом знялася в повітря і божевільно закрутилася по кімнаті, вивергаючи з себе іскри й гучні вибухи. Дивлячись на Персі, що аж захрип, лаючи Фреда й Джорджа, на яскраве видовище, витворене золотистими зірками, що струменіли з рота саламандри, і на її втечу до каміна, після чого залунали нові вибухи, Гаррі цілком забув про Філча й конверт із "Чарами для чайників".

*

Настав Гелловін, і Гаррі вже шкодував, що так необачно пообіцяв прийти на смєртенини. Ціла школа радісно готувалася до бенкету. Велика зала була прикрашена, як завжди, живими кажанами. З велетенських Геґрідових гарбузів вирізали ліхтарі, в яких могли спокійнісінько сидіти по троє осіб, а ще ходили чутки, ніби Дамблдор замовив для розваги трупу скелетів-танцюристів.

— Обіцянка є обіцянка, — рішуче нагадала Гаррі Герміона. — Ти сам сказав, що підеш на смєртенини.

Тож о сьомій годині Гаррі, Рон і Герміона проминули вхід до багатолюдної Великої зали, що привітно виблискувала золотими тарелями і свічками, і натомість попрямували до підвалів, де колись була в'язниця.

Перехід до місця, де мала відбутися вечірка Майже-Безголового Ніка, теж був освітлений свічками, хоча це і не створювало радісного настрою: чорні, високі й тонесенькі воскові свічки горіли яскраво-блакитним полум'ям, від якого навіть їхні живі обличчя ставали невиразними й примарними. Що далі вони йшли, то нижче опускалася температура. Здригнувшись, Гаррі щільніше закутався в мантію, і тут йому почувся звук, ніби тисячі кігтів шкрябають величезну класну дошку.

— Це що — така музика? — прошепотів Рон. Вони завернули за ріг і побачили Майже-Безголового Ніка, що стояв біля дверей, завішаних чорними оксамитовими портьєрами.

— Мої любі друзі, — скорботно привітався він, — заходьте, заходьте! Як добре, що ви прийшли!

Він скинув свого прикрашеного пір'їнами капелюха й уклонився, запрошуючи їх досередини.

То було неймовірне видовисько. Підвал був заповнений сотнями білих, як перли, й напівпрозорих постатей, які переважно кружляли у вальсі над танцювальним майданчиком під жахливий, деренчливий акомпанемент оркестру, що складався з тридцяти музичних пилок, розташованих на завішаній чорним платформі. Люстра з тисячами чорних свічок випромінювала темно-синє сяйво.

Із трьох учнівських ротів струменіла пара: вони ніби опинилися в холодильнику.

— Може, пройдемося? — запропонував Гаррі, щоб розігріти ноги.

— Стеж, щоб не пройти крізь когось, — нервово зауважив Рон, і вони рушили краєм танцювального майданчика. Проминули групу понурих черниць, обдертого чоловіка в кайданах і Гладкого Ченця, гафелпафського привида, що розмовляв із лицарем, у котрого з чола стирчала стріла. Гаррі не здивувався, що всі привиди обминали Кривавого Барона, кощавого й вирячкуватого слизеринського привида, заляпаного сріблистою кров'ю.

— Ой, ні! — зненацька зупинилася Герміона. — Назад, назад, я не хочу говорити з Плаксивою Міртою!

— З ким? — здивувався Гаррі, коли вони швидко відійшли назад.

— Вона мешкає в дівочому туалеті на другому поверсі, — пояснила Герміона.

— Мешкає в туалеті?

— Так. Він не працював цілий рік, бо вона постійно біситься і затоплює його. Я взагалі стараюся туди не ходити, бо це просто жах, коли вона виє до тебе в кабінці!

— Дивіться, їжа! — вигукнув Рон.

На протилежному боці підвалу стояв довгий стіл, накритий знову-таки чорним оксамитом. Вони рішуче попрямували туди, але вже наступної миті нажахано завмерли. Запах був просто огидний. На чудових срібних тарелях лежали великі шматки гнилої риби, на тацях височіли купи підгорілих, аж чорних, кексів; були ще червиві баранячі тельбухи, кружало сиру, вкрите зеленою пліснявою, а на почесному місці — величезний сірий торт у формі надгробка, на якому чорною, мов дьоготь, глазур'ю, були виведені слова:

СЕР НІКОЛАС ДЕ МИМЗІ—ПОРПІНҐТОН

ПОМЕР 31 ЖОВТНЯ 1492 РОКУ

Гаррі вражено спостерігав, як один огрядний привид наблизився до столу, пригнувся і пройшов крізь нього, широко розкривши рота, немов ковтаючи смердючого лосрся, що там лежав.

— Ви що, відчуваєте смак, проходячи крізь їжу? — поцікавився Гаррі.

— Майже, — сумно відповів привид, відходячи. — Ходімо звідси, бо мене нудить, — попросив Рон. Не встигли вони повернутися, як з-під столу раптом вилетів маленький чоловічок, який завис перед ними в повітрі.

— Привіт, Півзе, — обережно вимовив Гаррі. На відміну від решти привидів, Півз Полтерґейст не був ані блідим, ані прозорим. Він мав яскраво-помаранчевого капелюха, метелика, а його лиховісне обличчя шкірилося