Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Пес, почувши мову господаря, враз стріпонув головою, подивився, наче очунявши, здивовано навколо себе, миттю підбіг до циркового артиста й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди геть, іди, аби мої очі тебе не бачили, — прошепотів чоловік. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і ніяк не міг одягнути знову. В цю хвилину артист був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. Михайло вже збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але як допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові знову бодай крихітку його примарного світу?

— Це був невеличкий фокус, — ніяково посміхнувся Голуб, пробуючи звести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, які хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия артиста натужилася, набрякла. Жовто-ядучий метелик на комірі побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався за грибом, — з гіркотою дорікав артист собаці.

— Боже правий, віддам я гриба, він мені зовсім не потрібний, — простягнув Михайло підосиновик.

— Ні, молодий чоловіче, — сумовито похитав головою цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби… Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну, пожартував я, — почав уже нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і повело мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося. Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: “Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою”, — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено з землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Йому не простить моє розбите серце… Ех, нічого ви так і не зрозуміли.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити? — махнув безнадійно рукою цирковий артист, зібрав пожитки й охлялою ходою подибав униз. За ним, благаючи відпущення за мимовільний гріх, миттєву слабість, поплентався, жалібно скімлячи, пес…

* * *

…Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміялася, викладена підберезовиками, червоноголівцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, пишалися чинно мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачив себе вже на вулицях міста, чув захоплені вигуки зустрічних, ловив їхні заздрісні погляди, і солодко, щасно ставало на душі.

Від вранішніх вільшанських хмар у небі тепер не зосталося й сліду — тільки ледь-ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувались на дощ молоденькі хмарки. Дощ зараз і справді був вельми потрібний. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і всю ніч не спав би… Промочив би до кісток землю — розмокли б, подобрішали матері-грибниці і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різностатських, біднуватих — літніх, а здорових, міцних — осінніх дітей, які народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко-далеко у горах завуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів жовтіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

“Чиї це слова? — натужував пам’ять Михайло. — Де і коли я їх чув? Такі ж знайомі слова! Ага, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо—зима, літо—зима… Кому ж це потяг так гаряче доводить? Літо—зима… літо—зима… А може, це всього-на-всього слухова галюцинація. Від перевтоми? Літо—зима… Літо—зима…”

Наталя Околітенко

КРОК ВІКІНГА

Глибоко зітхнувши, Микола внутрішньо зосередився: він мусив не лише подолати можливий колапс, а й блискавично прийняти відповідальне рішення, — майже не сумнівався, що потреба в ньому виникне. Однак прикрі відчуття мало-помалу відходили, і він заспокоївся.

Поряд, із стриманою усмішкою на вустах, сидів їв, втупившись у екран, на якому миготіли невиразні тіні.

— Щось-таки сталося, — порушив мовчанку Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для “білої діри”.

Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх од важкої роботи.

— Відверто кажучи, я в те вірив і не вірив. Знаєш, Миколо, не уявляю собі навіть природну чорну дірку з усіма її гравітаційними ефектами, а штучну тим паче…

— Чорна дірка! Я й досі не збагну, що таке електрика. Все розумію — рух електронів і таке інше, хоч лекцію читай, а осягнути не годен! І телебачення для мене — суцільна містика!

— Облиш. Ми — практики, маємо свою роботу… Таблиця множення — для вчителів і першокласників.

Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальшого розпорядження з Центру — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.

— Ще поживемо! — раптом вихопилося в Миколи.

— Отак? — Ів аж присвиснув. — Із таким настроєм збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?

— А що вона мені? Бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав. Перші завжди ризикують, людство все долає методом проб і помилок. Маленька несподіванка, щось не передбачили — і…

— Не хвилюйся, все перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!

— Та я згоден покласти своє життя, аби людство дізналося якусь непередбачену деталь… А настрій… Ти краще поглянь!

Екран, від якого вони одірвалися, яскраво спалахнув, і на ньому з’явилися обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів, а чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов дитячий м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.

— Змінився кут екліптики! — скрикнув Ів. — Який жах!

— Здається, ми проходимо крізь шварцгільдівську сферу. Заспокойся. Якщо це наша Земля, то ми побачили те, що станеться в далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб розвідали, куди зможе переселитися людство. В разі потреби…