Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

Крізь скло скафандра було видно, як їв заплющив очі і його чоло густо вкрилося краплинками поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла: вольовим зусиллям відігнав видиво катастрофи, і на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному голубому мареві.

— Друге народження світу, — таємниче прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Це наше минуле, майбутнє? Геть заплутався…

— Без супроводу тут не обійтися. — Тінь смутку промайнула на обличчі Іва. — Ввімкну “Загибель богів” Вагнера!

Грізні й величні звуки різко вдарили по нервах, і Микола наказав:

— Перестань! Втратиш над собою контроль.

— Гаразд. Та дозволь мені хоч вірша прочитати, якщо обтяжує музика. Емоціям потрібен вихід.

Миколі стало шкода товариша.

— Читай. Вірш — спокійніше.

Ів стиха почав:

Від подій тих минуло, може, з тисячу літ.

З прибережного міста країни варягів

На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ

Відкривати незнайдені архіпелаги.

Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік

Надвечір’ям багряним до свого причалу.

Як змінилося все! Те, що бачити звик,

Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало.

А на дикому березі натовп стоїть.

Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання:

“Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!”

Та на суші — мовчання.

Похитав головою: “Та хіба ж це отак

На причалі своїх земляків зустрічають?

Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…”

“В нас ні міста, ні роду такого немає! —

Відповів найстаріший з мовчазної юрби. —

Місто з схожою назвою в грізну годину

Сотні років як знищено і — назавжди.

Щось ти плутаєш, хлопче!

Ти мара чи людина?”

Здивувався варяг. І ступив на причал.

І… розсипався в порох від першого кроку:

Доки він в океані дні і ночі стрічав,

На Землі промайнуло чотириста років.

— Все одно я хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Навіть за умови, якщо мій перший крок на ній буде останнім.

— Ми неодмінно повернемося на Землю… Читай далі.

— Час минає по-різному, в кожного свій.

Час по-різному лине у різних площинах.

На вітрильнику Долі в Океані Надій

Найвідважніші плавають мрії людини.

Та, ступивши на пристань реальних подій,

Повернувшись до дійсності берега буднів,

Розсипаються в порох наші вікінги мрій…

Бачу берег — причалюєм. Та чи варто? Чи будем?[1]

Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки, простягнуті вдалечінь; стрімко вихопилось щось схоже на вавілонський зік-курат і одразу взялося туманом.

І в ту ж мить корабель трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.

“Один, два, три… Включаюсь!” Микола поволі долав млість. Ів отямився раніш і старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи форму.

“Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…”

— Фу-у… — Перед Миколиними очима котилася світляна доріжка. — Коли б ще хтось повідомив, де ми сіли. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьба! Теж мені — міжсвітові мандрівники!

“Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально”.

Ів уже почувався добре і, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:

Та хіба ж це отак

На причалі своїх земляків зустрічають?

А інформатор повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, щоправда, вологість зависока. Інертних газів у повітрі виявилося так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. “Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — прозвучало далі. — Таких елементів на Землі немає”.

— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова біла дірка спрацювала, і ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: “Гоп!”

Миколу не брали ні переляк, ні радість — він застережно звів руку.

— Моя мудра й лагідна матуся радила: коли й перескочиш, не квапся казати “гоп!”. Спершу подивися, куди вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, що входять до складу атмосфери й грунту цієї планети. Оце сюрприз!

— Нічого. Ми й прилетіли для того, щоб на місці в усьому розібратися. Буде що розповісти, якщо повернемось. Теоретики стверджують: на Землі мине кілька століть і теперішня наука стане анахронізмом. Та все одно ми не почуватимемо серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Якщо, звісно, нас пам’ятають.

— Ретельно перевір скафандр і не забудь про запас харчів, — Миколин голос побронзовів. — Нас обов’язково чекатимуть, радо зустрічатимуть. У добрий час!

Він рішуче ступив уперед і віддраїв перший відсік.

І враз спинився, відчувши гострий приплив ніжності до свого міжпланетного корабля, маленького куточка рідної планети — від традесканції на стіні до крихітного плюшевого ведмедика, що при посадці впав зі столика. Хотілось якомога довше затримати погляд на кожній дрібниці, та, схаменувшись, перетнув другий відсік. Біля дверей третього сказав:

— Для початку зробимо коротку прогулянку: за годину — перший зв’язок із Землі.

— А що, там справді проминуло кілька віків?

— Не оглядайся назад так часто, бо голова піде обертом. Краще про те не думай.

Однак їхні думки повертали на Землю. Згадували вчених, котрим уперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно утворити “білу дірку” — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світами: ця планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно в домовині ті, з ким вони зналися якихось півгодини тому, відживши вік, а для них, Миколи й Іва, не змінилося нічого — навіть не встигли зголодніти. Власне, не встигли й збагнути, що сталося з ними.

Спокійно та сумлінно робили лише свою справу — Микола натиснув на останню кнопку.

— Пам’ятай, Іве, найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Будь пильним.

Трап спущено, і зелений вогник сигналізував: у радіусі трьохсот метрів космонавтам не загрожує небезпека.

Нова планета була схожа на старовинний, трохи вицвілий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускуваті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів корабель. У повітрі похитувалися схожі на ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотисто-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все довкола пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків яскраво-коричневих тонів балансували на грані червоного та жовтого, й на всьому лежав якийсь надвечірній спокій. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притишено, немов крізь густий серпанок.

— Здається, і справді все гаразд, — Микола почув сповнене захоплення зітхання молодшого товариша.

Ніяких стежок, й вони пішли навмання, сторожко озираючись навсібіч. Те, що