Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Дух, ти тут? — таке знайоме і давно забуте відчуття, коли блюдечко починає плавно, але невпинно рухатися змусило подруг затамувати подих.

— «Так».

— Дух, ти хочеш з нами говорити?

— «Так».

— Дух, назви своє ім’я.

— «Уляна».

— Ти можеш розповісти нам, як ти померла?

— Мене втопили у ванній.

— Точно як бабусю… — задумливо мовила Тереза, — бабуся!?

— «Це я».

— Я не вірю! Невже це справді ти!?

— «Усе добре, дитинко», — м’який голос бабусі звучав у вухах Терези.

— Де ти? Як ти?

— «Я маю мало часу: врятую свого друга», — блюдечко моталось від букви до букви, іноді збиваючись, і починаючи спочатку.

— Якого друга? Від кого врятувати?

— «Андрія».

— З ним усе добре, не хвилюйся за нього. Ось скоро планує завершити свою книгу.

— «Врятуйте його від книжки».

— Тітко Уляна, — не втримавшись, втрутилась Олеся, — я соромлюсь запитати, але ж ви певне знаєте… — Я подобаюсь йому? — випалила Олеся і залилась фарбою.

— «Ні, він тобі щастя не принесе».

— Зрозуміло… Дякую…

— Бабусю, ми знайшли амулет, про який ти говорила.

— «Він вам допоможе».

— Я сумую. Мені не вистачає тебе, бабусю…

— «Не муч себе… Цього року твоє життя зміниться. Потурбуйся про маму, їй зараз не легко. Знай: я завжди з тобою.»

— Я це знаю…

— «Врятуйте Андрія, він добра людина, але став жертвою своєї кн…»

Удень Олеся зайшла до Андрія, аби потім разом зустрітися з Терезою. Цілий день вона не могла визначитись, що одягнути. Насправді ж її мучило: що сказати, як бути…? Красива струнка золотоволоса дівчина у джинсах, які як можна краще підкреслювали її струнку фігуру та у червоній вільній майці, сьогодні виглядала особливо чарівно.

— Заходь, — радо мовив Андрій, — я не чекав тебе так рано…Але це добре. Я обіцяв мамі сходити на поле назбирати конюшини для морської свинки — для неї це найкращі ласощі.

— Я шаленію від хлопців у рубашках із засученими рукавами… ой, я сказала це уголос…?

— Так, але мені приємно.

Весняне поле на узбічі міста заленіло юністю весни. Зовсім скоро його засіють, покладаючи великі надїї. Хіба не жахливо? Тому допоки воно ще зберегло своє істинне обличчя, воно буяє на повну усіма відтінками кольору життя.

— Ти відчуваєш цей казковий аромат? — вдихнула Олеся на повні груди, перш за все, аби трішки вгамувати свої нерви.

— Ромашки квітнуть…

— Андрію, краще я скажу це зараз, тому що мені набридло думати про це… — вона на мить втупилась у м’який соковитий килим, але відразу ж віднайшла втрачену рішучість і продовжила — ти мені подобаєшся… дуже… я вважаю ти маєш це знати! — завзяття та сміливість вивітрились, як лише вона глянула в очі хлопцю, — ну ти і дурень! Забудь!

— Не йди, я ціную, що ти відкрилась мені, але, на жаль, я не можу відповісти взаємністю, вибач.

— Усе нормально, ти і не повинен мене любити лише тому, що мені цього хочеться! Забудь! Зате, коли я усе сказала — ніби звільнилась від тягаря у легенях! Тому дякую, що зрозумів! — голос Олесі хвилею, що збирається потопити прибережне місто повільно накочувався, трішки затихав, і набравшись сили вибухав з могутньою силою, — якщо ти думаєш, що я через тебе плачу, то не думай так: це не правда. Просто зараз стільки проблем навалилось… — Олеся була схожа на тендітну беззахисну поламану лялку. Довгі пальчики долоні на тоненько кому зап’ястку марно утирали сльози. Удруге вжитті вона була схожа на маленький водопадик.

Не знаючи, як її заспокоїти, Андрій поцілував Олесю.

Андрій і Олеся зустріли Терезу і близько восьмої вечора прийшли на стадіон. Найбільший у місті він, такий величезним, сьогодні був заповнений вщент. Людський ланцюг розтягнувся на цілий кілометр, проте стадіон досить швидко поглинав його своєю страхітливою пащекою.

Ніколи не помічала, як багато у місті підлітків та молоді, — сказала Тереза, — ви де? — крутячи головою вона ніяк не знаходила друзів.

Тисячі підлітків. Красивих та не дуже, розумних і навпаки, творчих і тих, кращі друзі котрих — соціальні мережі. Абсолютно різні і водночас такі схожі. За звичайних обставин вони навряд чи зустріли одне одного деінде. Між ними виднілись душевні підлітки, яких також було не мало, — вони втекли з душних офісів від міцного зашморгу краваток, і сьогодні стануть просто безіменною масою.

— Терезо, нарешті