Читати книгу - "Тюті"

— Васильку! Чому ти так погано про мене думаєш? По-перше, епістолярія не мій жанр. А по-друге, мені просто ніколи. І все-таки напишу відповідь учительці з Черкас. Поет має бути пунктуальним. Але спершу покурю. Можна?

— Пали. Мені це не заважає.

Останнім часом Мася курила без міри.

Уже не ховалася від Василя та своїх колег. Сидить собі гарна жінка у шовковому халаті з цигаркою і мріє, як одна з героїнь Лесі Українки: "Мій ідеал — чоловік розумний".

— Василько?

— Так.

Тут не тільки листи писатимеш, а й пройдеш по вулиці Грушевського з транспарантом: "Мій — найрозумніший!"

Мася була другою у поета. Мала на Волині заможну родину, добре виховання, поетичну натуру, а головне — самозрече-ну любов до Василя Пікузи. Любила ще дорогі єдвабні халати індивідуального пошиву і свою роботу в науково-дослідному інституті. Одне погано: дітей у них не було. Очима стрілася з Васильком і якось зів'яла. Невже ніколи? Діти, цей ніжний рій, ввижаються їй скрізь: коли пише листи читачам, коли консультує аспірантів, і коли стрічає сусідського хлопчика.

— Я, Васильку, гину, коли бачу їхнього хлопчика. Чемний, розумний. Така рибонька.

— Його мати по сто разів на день згадує тебе в компанії чортів, а ти вдаєшся до телячих ніжностей.

— Дружину твого колеги-прозаїка пожаліти треба. А син у них — рибонька. До речі, сьогодні заходила полікувати вухо.

— Про євроремонт розмову не заводила?

— Та ні. Творча інтелектуальна бесіда.

— Так я тобі й повірив. Шкода Петра. На скіпку став схожий, а вона все гребе та поганяє. Ти бачила їхню поштову скриньку? Вона завжди відкрита. Жодної газети, окрім "Києва на долонях", що його безкоштовно усім на сміття кидають.

— Жити, Васильку, стало важко,

— Із солідарності "Літературну Україну" треба всім передплачувати, Не така вже вона й дорога.

— Все одно, їхній хлопчик — рибонька, — наполягала на своєму Мася.

Поет Василь Пікуза вкотре чудувався. Таки пощастило (хоча і вдруге) йому з дружиною. У музиці є такий термін "піано", тобто "тихо, ледве чутно". Отака вона за своєю вдачею. А кожна її розповідь — поезія. До речі, а яка різниця між поезією і прозою? І оскільки поет Пікуза був ще й дотепником, то сам собі і відповів: "Така сама, як між тим опудалом (дружиною прозаїка) і моєю Масею!" Учора виповзла у коридор у халаті: декольте до пупа, а на окуляри начепила золотий ланцюжок! Брудний халат і золотий ланцюжок! Гармонія.

— Чого це ви, мадам, так відверто вдягнені?

— Це природа. Її не треба соромитися, Нею люди милуються, тільки не Пікузи.

Гідність не дозволяла відплатити їй тим же. До того ж день тяжкий: жалоба в місті. У Львові під час авіа-шоу військовий літак упав у натовп глядачів. Вісім десятків людей загинуло, понад сто поранено. Навіть у кафе навпроти вимкнули музику, А я буду з Христиною скузуватися у такий день. Повернувся й рушив до ліфта. А оскільки поети за будь-якої ситуації залишаються поетами, то в думці процитував із "Марії Чурай":

д: Ось так, шановна Інно... не знаю, як вас по-батькові. Мабуть, настав час підсумувати усе набалакане про пенсіонерів і про пенсійне життя-буття. Що ми маємо? По-перше...

ж: Дзвонять у двері!

д: Кого це так пізно несе? Спитайте, будь ласка, не відкриваючи, хто там? Вам ближче до дверей.

ж: (стишеним голосом) Якась Ольга. д: Ця Ольга — торба з дустом. Але колега і теж пенсіонерка. Впустіть її. о: Полю, це я. д: Та вже бачу. Чого тобі? о: Полю! Завтра мітинг на Воровсько-го. Протест. Зносять Сінний ринок. Не проспи.

д: Я на мітинги не ходжу.

о: Як це? А під час помаранчевої хіба не бігала?

д: Таке буває раз на сто років. Усе, Ольго.

о: А що ви тут робите?

д: Інтерв'юємось!

о: О, я таке люблю. Ви, пані журналістко, цю Поліну не слухайте. Скритна дуже. А я інша. У мене вся правда на долоні. Наш суддя каже: "Якби, Ольго Антонівно, усі злодюги були такі, як ви, нам