Читати книгу - "Багряний рейд"

— А ти хіба бував на тих партзборах? — поцікавився Максим. — У нас бойовий підрозділ, друже Дунай. Тут незгодні рук не підносять. Старший вирішує, інші виконують. А суперечки — то нормально. Прямий шлях до істини. Приказку знаєш?

Дунай вирішив відмовчатися. Замість того підвівся, затоптав вогнище, щільніше загорнувся в плащ-намет.

— Варту треба виставити. Зміна — кожні дві години.

На світанку третього дня переходу Шерех зупинив маленький загін, попередивши: попереду вода, солдати.

Гонта лишився в засідці й стежить. За зброю вояки схопилися без команди, і Коломієць не втримався — кинув короткий переможний погляд на Дуная. Той прочитав мовчазне послання: мовляв, уночі було більше шансів нарватися, хай вони сто разів будуть готовими до бою. Натомість перехопив автомат, сказав Шереху коротко:

— Веди.

Максим дав обом можливість розчинитися в лісі, а щойно зникли з очей — теж дав сигнал слідувати за ним й рухатися дуже обережно. Хоч повстанці розуміли це й без додаткового попередження. Спершу йшли між дерев, далі відкрилася присипана багряним листом стежина, вона вивела до узлісся. Там уже влаштувалися розвідники разом із Дунаєм, з обраної ними позиції якнайкраще було видно піщаний клапоть річкового берега.

Відкриту «полуторку» неподалік.

Солдатів, числом не менше взводу, сили майже рівні. Шофер саме приніс від річки повне відро й продовжив мити забрьохану багнюкою машину. Інші безтурботно розмістилися довкола. Хтось розлігся на осінній траві, розстеливши шинель, хтось бродив уздовж берега без жодної мети, видивляючись удалині невідомо що. Один, зайшовши у воду в чоботах по кісточки, нахилився, вперся руками в коліна й уважно придивлявся до водної гладіні, наче збирався розгледіти і, як пощастить, вполювати якусь рибину. Окремо від гурту стояв офіцер — молодий лейтенант у розстебнутій шинелі й не за статутом збитому на потилицю кашкеті. Він недбало курив і байдуже спостерігав за невинною, хоч давно не баченою Коломійцем і зовсім несподіваною тут, на привалі, забавою — четверо бійців, з вигляду наймолодших, захоплено грали в «слона».

Двоє солдатів саме в черговий раз ставали в позицію один поперед одного, нагнулися і задній мостив голову під рукою переднього. Друга пара готувалася стрибати.

Шинелі всіх чотирьох валялися поруч не купою, а ніби окреслювали якусь територію, позначали межу.

Гонта криво посміхнувся. Чуб покрутив пальцем біля скроні.

Тим часом пара інших гравців приготувалися. Один, довгий і худий, азартно поправив пілотку. Навіть зі свого місця Коломієць побачив, як він облизав язиком губи, готуючись до стрибка. А потім коротко розбігшись, відштовхнувся ногами й скочив на спини тих, чия черга була зображувати «слона». Тут же розпрямившись, немов осідлавши коня, воїн засвистів, зірвав пілотку й почав вимахувати нею над головою, навіть примудрився пришпорити імпровізовану тварину. «Слон» поточився, але тримався на двох парах ніг міцно.

Повстанці перезирнулися. Товкач знизав плечима.

Дочекавшись своєї черги, на зігнуті спини позаду худого заскочив із короткого розбігу його товариш. Він навряд чи був важчий за першого гравця, але йому дуже кортіло звалити «слона» з ніг. Примостившись на спині крайнього, солдат підняв зад, з силою опустив, і до засідки донеслося голосне кректання. Та пара не збиралася здаватися, «слон» не похилився, зберіг рівновагу. Навіть більше, за командою: «І-і-і-раз!» зробив перший крок. Далі: «І-і-і-два!» — ступив уперед знову.

Коломієць сам мимоволі захопився дивним, дуже мирним видовищем, згадавши самого себе в дворі полтавського ремісничого училища. Аж тепер дійшло, для чого вони так розклали шинелі: ними справді позначалася межа, перетнути яку і не впасти означало виграти цей раунд.

Поволі, перевальцем, «слон» із вершниками сунув уперед. Максим, не знати чому, захотів раптом, аби виграла саме ця пара. Хоч не відчував симпатій до жодного з присутніх, розуміючи: за першої ж нагоди ці самі солдати візьмуться за зброю і з не меншим завзяттям почнуть розстрілювати мирних жителів, виконуючи наказ і залякуючи населення.

Збоку штовхнули під лікоть.

Дунай.

Коломієць прочитав у його погляді все, що той збирався сказати. Та не поспішав відповідати, замість того застережливо підніс руку: чекай.

Дунай виставив уперед підборіддя, правиця погладила приклад автомата.

Максим усупереч своєму бажанню й навіть десь — здоровому глузду, розуміючи, чого від нього чекає не лише він, а й решта вояків, усе одно заперечливо похитав головою.

А «слон» попри старання затятих вершників повільно, але впевнено наближався до крайньої шинелі. Зі свого місця Коломієць прикинув на око відстань до перемоги. Кроків десять, не більше. Він закусив нижню губу, прошепотів тихесенько, аби ніхто не почув:

— Давай. Давай. Ще трохи…

Зненацька крапку поставив лейтенант.

Докуривши, щиглем відкинув залишки цигарки, завів руки за спину, спритно струсивши з себе шинель, заволав:

— А-а-а-а-а, за Родіну! За Сталіна! — і рвонув уперед.

Кількома широкими стрибками наздогнавши гравців, лейтенант налетів, наскочив, обхопив вершників руками. Сіпнувся, прагнучи завалити хистку людську піраміду й досягнувши мети: «слон» не витримав третього й під вагою завалився на правий бік. За мить на траві ворушилася купа мала, ноги й руки мелькали в повітрі, заплутавшись між собою, компанія беззлобно