Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

рипом відчинилися. Звичайна людина встромила б до хати голову і гукнула: а чого це у вас двері настіж? Але нам за інструкцією належало: відскочити вбік з директриси ймовірного пострілу зсередини, вихопити пістолет, зняти з запобіжника, загнати патрон у патронник і лише після цього з усіма пересторогами або обережно зазирнути або влетіти з криком: «Міліція, всім стояти, ані руш!»

Я зазирнув. Обережно. Тримаючи пістолет напоготові обома руками. Бо лише ідіоти в кіно і наш замполіт на залікових стрільбах тримає його в одній руці. З таким же успіхом можна застрелити злочинця з власного… ну, сам розумієш, чого.

Моя обережність виявилася запізнілою. Дільничний лежав долілиць, непорушно і під його головою розтеклася величезна темна калюжа. Скільки там крові в людському організмі? Не пам’ятаю. Але складалося враження, що вона витекла з нього геть уся.

Єдина перевага квартири в «гостинці» - у ній практично не можна сховатися. І досить двох кроків і кількох рухів аби переконатися, що крім трупа молодого колеги і ще живого телепня-капітана тут більше нікого немає.

Задкуючи я вийшов у коридор і кілька разів гупнув кулаком, а потім ще й додав ногою в двері, за якими мешкав «умовнодостроковозвільнений». Коли він побачив мене, та ще й з пістолетом напоготові, сам ледь не став покійником. Але я підхопив його лівою рукою за комір сорочки, міцно струсонув і сказав:

- Бігом униз до телефону, викликай міліцію, а потім жени сюди двірничку і вертайся сам. Будеш за понятого. І не здумай тікати - дожену і поверну в «зону» з хорошою добавкою.

На щастя дядько не став мене переконувати у своїй кришталевій чесності, лише кивнув головою і побіг коридором і сходами на перший поверх. За пару хвилин з’явилася двірничка, що характерно - без мітли і без зайвих емоцій. Поцікавилася:

- Громадянине начальнику, що накажете робити? Міліція вже їде.

- Поки що стояти отут і нікого не пускати в квартиру. До речі, когось стороннього сьогодні зранку бачили? Чужі в будинок заходили?

- Зі сторонніх нікого, крім дільничного. Але ж він не чужий… а так - наче ніхто. Але я не увесь час коло дверей була. Он яка у мене територія! А паскудам з гуртожитку навпроти ліньки сміття в баки виносити, вони ж його з вікон викидають, а все вітром до мене несе.

- Паскудам з гуртожитку самі дасте ради. Бо зараз, здається, приїде моє начальство і робитиме сміття з мене.

Далі ми стояли мовчки під дверима і думали, напевне, кожен про своє. Достроково звільнений - про те, як обернеться ця халепа йому, бо з одного боку, його цілком можуть запідозрити, з другого - якби він це зробив, то втік би, а з третього - можуть сказати, що він якраз на це й розраховував, мовляв, я ж не втік, то совість у мене чиста… Двірничка сподівалася, що її бурхлива кримінальна молодість не вирине під час слідства. А я кляв себе за те, що недооцінив корейця. Власне - ми з ним виявилися обоє рябоє. І він, і я під час обшуку проґавили якусь дуже суттєву подробицю, запізно про це згадали і вирішили ще раз все перевірити.

Воістину Схід - справа тонка. Азієць встиг, я - ні. От якби ми втрьох зіткнулись у «гостинці», то ще питання, чия б узяла. Але навіть для найтупішого дільничного слово «якби» категорично заборонене.

На разі кореєць виявився спритнішим.

Він вибрав момент, коли ні біля будинку, ні на сходах, ані в коридорах не було жодного свідка. Швидко й беззвучно пройшов до потрібних дверей. Далі є два варіанти - він застав у квартирі дільничного, котрий з’явився ще раніше за нього або дільничний зайшов і наткнувся на неочікуваного гостя. І перша ж серйозна справа виявилася останньою в його короткому житті.

- Ти що-небудь чув? - запитав я у «достроковця», - тільки правду кажи. Бо підеш за недонесення, перешкоджання, а як треба, то й опір зліпимо.

- Нічого не чув. Я ж на «Ленкузні» корячусь. Кльопальщиком. Після зміни ще півдня у вухах гуде. Самі знаєте - такі, як я, хлібом не перебирають. Беруть, що дають. Я і вас зараз погано чую.

Дядько не брехав. Він розмовляв зі мною, як це роблять глухуваті - на підвищених тонах, але без істерії.

Я подивився на двері навпроти - вони залишалися прочиненими з учорашнього дня і звідти лунало бадьоре хропіння в «до-дієз мажорі». Глянув на двірничку. Та зрозуміла все без слів:

- Це вони, громадянин начальник, ще три дні мусять пити. А потім трохи отямиться, місяць-два, ну від сили три протримається - і знов на тиждень загуде. Нещасна людина.

На тему згубності алкоголю ми поговорити не встигли. Бо приїхала не тільки слідча бригада, а й половина підвідділу, начальство з райвідділу і нарешті - наш Генерал, власною персоною. Ніде, ні в яких правилах не записано, що начальник Управи має виїздити особисто на кожне вбивство. Але коли гине міліціонер, та ще й офіцер, нехай навіть молодший лейтенант-дільничний, всі правила та інструкції скручуються жужмом і затикаються відомо, куди. І відомо, кому. Таким невдахам, як я.

- Що сталося? - запитав Генерал без усяких передмов.

- Довго розказувати, товаришу Генерал. Пробачте, я хотів сказати - доповім особисто після повернення до Управління.

- Чий недогляд?

- Мій, товаришу Генерал. Я попросив його почекати мене, але не уточнив, де саме. От він і вирішив ще раз зазирнути до квартири. Можливо, хотів старшим колегам носа втерти, а налетів на ножа.

- Ти що -